17.2

У такі сірі, підталі дні, наповнені   розсіяним світлом, я  взагалі  не любила  виходити на  вулицю, якщо в тому не було гострої необхідності. 

Могла і цілий тиждень безвилазно вдома просидіти з кавою і тортиком, перебуваючи в похмурості перед неминучістю наближення зими. 

Навіть, Ронні не міг нічого зі мною вдіяти і просто сидів поруч, коли у нього випадав вільний час. 

Ронні... Дивно, але за весь день я, навіть, не згадала  про нього. 

А він, скоріше за все, у лікарні. Сподіваюсь, що в безпеці!

– Тут, –  Меліккі  зупинилася. – Зазвичай цей портал зачинений, але сьогодні його відкрили спеціально для тебе.

– Хто відкрив?

–  Не питай.

І скоро я побачила  маленьку галявину серед дерев, немов навмисно, обсаджену по колу темно-рожевим і білим вересом. 

Такий собі  привіт з реального життя. 

У Фінляндії, в цей  сірий  осінній час, вересом у горщиках прикрашають і вулиці, і мости через Ауру, і входи в будівлі.

– Одягни перстень на середній палець лівої руки, – сказала Меліккі.

– Він завеликий.  Я приміряла.

– Приміряй ще раз!

Я  покірна дістала перстень  з кишені  і наділа. 

Зараз  він  виявилося точно за розміром мого пальця. Та мене це анітрохи не здивувало. 

– Куртку  можеш  залишити. Там тепло – вона тобі не знадобиться. А так –  зайвий тягар.

Я  на мить замислилася.

–   Ні,  краще я толстовку залишу, так карманів меньше…

І скинула куртку, зняла толстовку і повісила її на першу-ліпшу гілку, а куртку наділа просто на футболку і застібнула до підборіддя, бо сирий вітер миттєво почав  пронизувати тіло.

– Я зможу її  потім забрати?

–  Про це не хвилюйся, – сказала Меліккі і веліла:  –  Іди  в коло.  

Я обережно переступила через кущі вересу,  і стала в центрі галявини.

– Хіба не потрібен якийсь страшний  ритуал, танець з бубном і тому подібне? – запитала  з фальшивою безтурботністю.

– Не зараз. Ритуали теж будуть, і навряд,  чи вони тобі сподобаються, – посміхнулася Меліккі. – Портал відкритий з того боку, тому   ніяких  зусиль не потрібно. А кільце призначене оберігати тебе від наслідків переходу. І не тільки… Не забудь сховати його, коли опинишся по той бік – це важливо. Отже,  почнемо… Закрий очі...

Я подумала, що відбудеться щось  на кшталт мого   переміщення з ванної, очікувала швидкості, неосяжності, запаморочення, крові з носа. 

Потім з жахом згадала, що не запитала у відьми, як  я зможу повернуся назад разом з іншосвітніми трофеями, але вже через мить відчула  теплий приємний  вітерець на своєму обличчі. 

Темряву під зімкнутими повіками пронизали яскраві помаранчеві відблиски.

Відкрила очі і побачила поле, що виблискувало райдужними краплями роси. Побачила яскравий, пронизаний  гарячими променями, ліс на горизонті,  а над зубчастим його краєм, на блідо-ліловому  небосхилі  летіли кучеряві  легкі хмаринки. 

Дух захопило від усієї цієї  пишноти. 

Страх і захоплення змішалися в серці. 

І, начебто, нічого особливого, цілком звичний пейзаж, і все  одно відмінний  від звичного:  фарбами,  запахами,  і  в першу чергу усвідомленням того, що тут немає мого дому, і куди б я не вирушила – скрізь буде чужа земля. 

Біля моїх ніг звивалася стежка, що вела через поле в бік лісу. 

– Якщо мене на неї поставив, то, напевно, вона провідна, –  пробурмотіла я собі під ніс  і впевнено рушила вперед.

Все навколо дихало таким спокоєм, такою безтурботністю, що мені стало по-справжньому  тривожно.  

Я ж з власного досвіду знала –  інший світ непередбачуваний,    до того ж  ще невідомо, які   небезпечні істоти  тут мешкають.

Та й Меліккі застерігала…

Я вже почала звикати до думки, що потойбічне – частина мого життя, що невідомий кошмар може в будь-який момент увірватися в нього. 

Але   на самому дні душі все ще мимоволі тріпотіла боязка надія,  ніби  це відбувається не насправді, а зі мною, можливо, сталося те, чого я не пам'ятаю, і тепер я валяюся  десь у лікарні,  перебуваю в комі, в непритомності... 

Або все ж таки померла? 

Тоді чому я мислю, а головне – відчуваю? 

Добре! Я похитала головою. 

Не варто думати про те, чого не зрозуміти, інакше так і мозок зламається... 

Перстень! Меліккі сказала, що його треба зняти, а я, геть, про це  забула!

Сховала  перстень  у потайну  кишеню, і подивилася на ясне небо, наповнене сонячним світлом. 

Звичайно, одяг не  відповідає погоді, але так, навіть, краще. 

Одяг зручний,  взуття міцне... 

Бо невідомо ж, які пригоди чекають на мене попереду.  Ось зараз тепло, а раптом там, за лісом,  почнеться зима?