Глава 16.1

– Прикинься, що ти німа і глуха, – прошепотіла  Кайса, стискаючи мою долоню холодними пальцями.  

До нас поспішно наближався високий  худий чоловік, одягнений у військову форму. 

Я бачила таку в музеях: синій камзол у поєднанні з жовтими обшлагами, штанами і ременем. 

До ременя прикріплені піхви, з них, як зазвичай, стирчить ефес –  напевно, шпага. 

Тоді, здається, ще носили шпаги.  

– Хто ви такі і чому тут? –  суворо запитав він, пронизуючи нас підозрілим поглядом маленьких, сльозливих очей.

Я трохи знала шведську, вчила в школі, – адже це, як ніяк, друга державна мова Фінляндії! – але в повсякденному житті активно її не використовувала.

– Ми  тут  в лісі...  гуляли, шукали, чи є  ще гриби… І так захопилися, що опинилися біля фортеці... Ми нічого такого... Просто хотіли подивитися... – жалібно посміхаючись, затараторила Кайса.

– Стривай. Я тебе знаю! Ти допомагаєш кухаркам… А це хто? – вояка простягнув до мене руку, підняв за підборіддя моє обличчя і запитав: – Ти хто? Звідки?

Якщо у Кайси і був план на такий  випадок,  то зі мною вона ним не поділилася, тому довелося імпровізувати.

Я зробила невинний, переляканий вигляд, затремтіла віями, але  в наступну мить збагнула, що слід було зробити навпаки: скосити очі до носа, висунути язика, може ще, слину пустити...

– Яка гарненька. Оченята – вогонь! – захоплено присвиснув вояка, і його погляд засяяв.

– Родичка. З Гельсінгфорса. Вчора приїхала... Вона не розмовляє і нічого не чує,  у неї з головою трохи… того.. – намагаючись не тремтіти голосом, сказала Кайса, – Відпустіть нас, будь ласка, ми  нічого такого... просто подивитися... бабуся...

– Я не можу вас відпустити, – заговорив той, не зводячи очей з мого обличчя. – Я повинен відвести вас до фортеці – такий порядок. Тут нікому не можна ходити без дозволу… 

І він  раптом стягнув з моєї голови хустку. 

Густе, довге, кучеряве  волосся – моя гордість і прикраса – негайно розсипалося по плечах і спині.

Напевно, з боку це виглядало дуже спокусливо, тому що вояка, немов заворожений, потягнувся рукою, щоб торкнутися пасма, що впало на обличчя. 

Я відсахнулася, підхопила хустку, кинула погляд на Кайсу. 

Її обличчя побіліло від жаху. 

Вочевидь, запасного плану у неї таки не було.

– Що, така недоторканна? – зареготав вояка, бризкаючи слиною і оголюючи жовті-чорні, підгнилі зуби, потім  почав ловити  мене довгими спритними руками.

Я ухилилася, думаючи: “Тільки б ніж з-за пазухи не вивалився!” 

– Ух, яка! Ходи-но  сюди! Покажи, яка ти  слухняна... Тоді, може, і відпущу, поки вас ніхто не побачив... – він схопив мене п'ятірнею за шию, намагаючись наблизити до свого обличчя.

Ось  коли  я пошкодувала, що не володію навичками самооборони! Адже Ронні пропонував мені ходити на заняття, щоб хоч якось урізноманітнити дозвілля. 

Але мені завжди лінь було займатися спортом, хіба що йогою на килимку – чим спокійніше, тим краще. 

Однак і повною дурепою я не була, тому  ризикнула нанести нахабі влучний удар в пах. 

Але клята спідниця завадила вільному руху мого мстивого коліна. Удар з'їхав трохи вбік.  Шкода виявилася хоч і відчутною, але все ж не настільки нищівною.

– Ах ти ж, мерзотниця! –  прохрипів вояка, складаючись навпіл.

– Біжимо! – крикнула я, кидаючись вперед.

Та на Кайсу немов якесь заціпеніння найшло. 

Я смикнула  її за руку, але було пізно. 

Солдат на те  і солдат: перемагаючи біль, він схопив  Кайсу за плече і стиснув з такою силою, що  дівчинка закричала.

– Стій на місці, шмарочка! А то гірше буде! – прошипів він, чіпляючись за ефес шпаги, витягуючи її з піхов.

– Іди! – крикнула Кайса переривчастим голосом. – Біжи звідси!

– Чорта з два! – пробурмотіла я. 

Мене турбувало одне:  крики можуть привернути увагу тих, хто в фортеці, і тоді вже точно – не вибратися.

Рішення прийшло миттєво. 

У голові гучно, болісно загуділо, а перед очима замиготіли якісь багряні плями.  

Я висмикнула з-за пазухи ніж і,   без будь-яких сумнівів чи страхів, полоснула ним  по руці,  яка  тримала  Кайсу.

Мабуть, правда, що в екстремальній ситуації людина здатна на таке, чого сама від себе не очікує. 

У всякому разі, у мене так і сталося. 

Раніше й на думку не спадало, що я, ось так, холоднокровно, зможу встромити ніж у щось живе...

Плеснула кров. 

Вояка скрикнув, його рука, що стискала плече  Кайси, ослабла і безвольно повисла. 

Я схопила дівчинку за комір, підштовхнула вперед, і ми з  всіх ніг кинулися в ліс, причому, я так і продовжувала конвульсивно стискати в долоні закривавлений ніж,  тільки підставила під нього хустку, щоб кров не капала.