15.2

Тільки-но починався світанок. 

Околиці міста похмуро сіріли в каламутному, теплому  повітрі, що зберігало запах вогкості, дощу і все того ж легкого смороду, який неприємно вразив мене вчора.  

Розмокла багнюка чавкала під ногами, і кволе середньовічне взуття незабаром почало промокати.

Кайса мовчала, зосереджено дивлячись вперед. 

Я  ж крутила головою на всі боки  у спробі розпізнати місцевість, але триста років – довгий термін, тому нічого знайомого, крім фортечних веж, що височіли над облетілими верхівками дерев, та тьмяного сяйва річки  неподалік, я не побачила. 

У моєму світі тут розкинувся тихий і затишний центр Турку, а в цьому, середньовічному – берег річки Аури з розсипаними по ньому маленькими хатинками. 

Брудні,  бідні окраїни.

– Так там тепер казарми? –  запитала я Кайсу. 

Мовчання починало мене обтяжувати.

 – Шведські солдати. Вони нічого, добрі, але все одно, потрібно остерігатися. Всілякі трапляються...

Я нахмурилася, розуміючи, про що говорить дівчинка. 

Що за дурний  час! Морок, безправ'я, насильство та інші принади життя в 18 столітті.

– Чому ми не пішли вночі? – запитала я. – Були б не так помітні.

– Ніж довго пробув у темряві, він повинен побачити світло і напитися крові, – сказала Кайса.

– Крові?

– Бабуся приготує жертву. Це необхідно.

Ну звичайно! 

Який же серйозний магічний ритуал може обійтися без жертви?

Фортеця постала перед нами як грандіозна, непорушна громадина – похмура і неприступна. Загрозлива.

Мені було важко уявити, як влітку на зеленій, підстриженій траві поруч з нею безтурботно засмагають туристи. 

О, сила небес! Чи повернуся я додому з цієї нелогічної і небезпечної подорожі? 

Кайса завмерла, напружено прислухаючись, навіть, шию витягнула, щоб краще чути, але все навколо залишалося тихим і спокійним – ні звуку, ні шереху не доносилося, тільки вітер завивав, граючи голими гілками дерев, струшуючи з них дощові краплі. 

– На той бік, – сказала Кайса.

Крадучись і тримаючись біля стін,  ми почали повільно обходити фортецю. 

Час від часу дівчинка прикладала долоню до мокрого каменю, немов намагаючись щось відчути. 

Нарешті вона зупинилася недалеко від бічного арочного входу у двір замку і промовила:

– Тут! – присіла навпочіпки, проводячи пальцями по цеглі в основі стіни.

– А якісь заклинальні слова? – запитала я, опускаючись поруч.

– Ні, просто бери його. Він сам піде до твоїх рук... Камінь треба рухати всередину...

Я почала штовхати цеглу. 

Це було не так просто, вона рухалася важко. 

Вочевидь, схованку багато століть ніхто не відкривав. 

Хто і навіщо помістив ніж саме сюди, невже, не знайшлося більш підходящого місця?  

Такі питання крутилися у мене в голові, але я подумала, що зараз не час їх задавати. 

Треба швидше  дістати ніж і тікати  звідси, поки нас не помітили.

Штовхала і пальцями, і кулаком, обдерлася до крові. 

Нарешті в стіні утворилася щілина, куди, з трудом, але вже  можна було просунути руку.

Кайса дивилася на мене з очікуванням і якимось прихованим захопленням, немов на жрицю, яка здійснює небачене досі священнодійство.

Я, хмурячись і кусаючи губи, проштовхнула долоню вглиб схованки, обмацуючи пальцями простір. 

Є! Здається, це рукоятка. 

Дивно! Я уявляла собі, що ніж  знаходиться у якомусь чохлі,  котрий захищає його від вогкості. 

А якщо він заіржавів і  вже  ні до чого непридатний?

Охопивши рукоятку, тихо потягнула  назовні. 

Висмикнути руку назад, та ще з причепом, виявилося важче, ніж засунути всередину. 

Здається, на  долоні не залишилося живого місця – вся шкіра була здерта.

– Не думай про рани, – сказала Кайса, – так треба. Ніж так хоче.

Я про себе вилаялася і, зробивши останній ривок, нарешті звільнила свою багатостраждальну руку. 

Ніж вислизнув слідом і впав на траву – чистенький, виблискуючий сталлю, ніби щойно відполірований.

– Ходімо! – прошепотіла Кайса. 

Я підібрала ніж, сунула під накидку і ми, майже бігом, кинулися геть від фортечної стіни.

– Гей, дівчата! – вдарив  нам у спину громовий голос, що говорив шведською. – Стійте або буде гірше!