Глава 15.1

Зі слів чаклунки стало абсолютно ясно –  на мене чекає неабияка робота. 

Але добре вже й те, що є такі, які   усвідомлюють сенс мого перебування тут, оскільки для мене самій він є  абсолютно незрозумілим.

Меліккі замовкла і теж щось забурмотіла собі під ніс.

На вулиці йшов дощ, завивав вітер, але в будинку було тепло, пічка гріла добре. 

Я повільно допивала чай і відчувала, як мене охоплює млість: думки заспокоювалися, а майбутнє здавалося  не таким вже й  моторошним.

Мимоволі прислухалася до бурмотіння Меліккі. 

Вона співала.

І це біла якась зовсім чудернацька фінська мова, але я прислухалася і  скоро зрозуміла: Меліккі  промовляє  вірші  з Калевали – карельского народного епосу. 

– Аж  мене вже заклинали ції змії-ворожки,

   Три лапландці заклинали літом однієї ночі.

   Волховали над камінням  одяг, пояси відклавши

   І  згубити обіцяли, тільки вийшло все інакше  

   Лише того домоглися, жалюгідні, 

  Лише тим  і розжилися... – Меліккі перервалася і прислухалася до виття вітру за вікном.

– Сніг піде. – сказала вона.

– А де її мати? – тихо запитала я, кинувши погляд на Кайсу, яка вправно крутила ручку прядки.

– Померла від  чуми. Майже відразу  після її народження. Одинадцять років минуло... Тоді хвороба по місту блукала, а я не змогла допомогти... Сил не вистачило... на обох... – відповіла Меліккі  і знову заспівала низьким глухим голосом:  

– Тільки я не з полохливих, я не дуже  їх злякався, 

Став співати  заклинання,  сам став віщуном могутнім.

І  загнав тих чародіїв, тих волхвів  з ножем залізним,

Чаклунів  погнав в загибель, у  Туоні  у пороги!

В глибінь грізної безодні, в  вир лихої водоверті.

Там нехай тепер дрімають, там нехай  посплять, злодії

І не зійдуть поки трави крізь їх голови  й шоломи,

Не проріжуться крізь плечі, не проб'ються крізь лопатки,

Спочиваючих довіку, міцно сплячих  лиходіїв...

Я здогадалася, що Меліккі  довелося вибирати, кого рятувати: дочку чи онуку. 

І вона обрала онуку.

– А її батько? – запитала, скориставшись паузою в пісні.

– Теж мертвий.

– Війна? – наважилася припустити я.

– Куля. Від мого чоловіка. Спокусив дочку і кинув, а вона завагітніла. Втік далеко...

– Ого! А твій чоловік знайшов і застрелив? А як дізнався, де він?

– Навіщо дізнаватися, він його через воду застрелив.

– Через воду? – не зрозуміла я.

– Береш відро з джерельною водою, промовляєш заклинання, і з рушниці в воду стріляєш… Куля куди треба, туди  і влучить… Це дуже давній засіб, але не всім підкоряється. – відповіла Меліккі.

Кайса не чула нашої розмови, а якщо й  влавлювала  окремі слова, то робила вигляд, що її це не стосується. 

Я знову запустила руку в волосся, намагаючись витягнути звідти засохлий ком бруду.

– Зачекай, допоможу, – сказала Меліккі.

Вона підійшла, дістала з-за пазухи гребінець з дрібними зубцями і почала дуже обережно і ретельно розчісувати моє волосся, щось тихо при цьому промовляючи. 

Від її повільних рухів і монотонного голосу мене почало хилити в сон. 

Томні спекотні хвилі огортали втомлену від всіх сьогоднішніх потрясінь свідомість, і тихий, приємний голос Меліккі, незабаром, почав  чутися  ніби здалеку, немов відлуння, і мені раптом виразно здалося: це співає мати, заколисуючи мене, новонароджену, в колисці. 

Але я не встигла насолодитися тим  теплим, безтурботним спокоєм, бо заснула і ніяких снів цієї ночі не бачила.

Прокинулася в ліжку, роздягнена, хоча як туди потрапила, зовсім не пам'ятала. 

Меліккі сказала, що  я прийшла сама, своїми ногами.

Спальня розташовувалася в маленькій, без вікон, кімнаті за пічкою. Відпочила  я напрочуд добре. 

Вочевидь,  допомогли чари,  які наклала  Меліккі, коли розчісувала моє волосся.

Кайса вже поралася біля печі, готуючи сніданок.

– Твій одяг сухий і чистий, але до фортеці в ньому йти не можна. Кайсу там знають. Якщо хтось вас побаче,  то  вона скаже, що ти її родичка з Гельсінгфорса. На жаль, взяти ніж спроможна  тільки ти, – додала  Меліккі.

Я одягла сіре, з грубої тканини плаття, прикрашене скромною вишивкою,  незручні штани, і теплу накидку з рукавами, облямовану рідким рудим хутром. 

Взуття було зроблено зі шкіри – гостроносі короткі черевики на тонкій підошві. 

Я натягнула їх, сумно зітхнувши.