13.2

Мені хотілося плакати, ридати нестримно, але сліз не було, вони висихали в серці, не доходячи до очей. 

Я тихо  вила, наче божевільна,  і несамовито   била кулаками по підлозі, поки  пальці не звело від болю.

На годиннику – полудень. 

Так, треба заспокоїтись. 

Я підвелася, вмилася, приготувала собі каву. Потрібно зібратися і подумати про те, як… 

Втім,  нема про що думати. 

Я цілком можу зробити це тут,  вдома. Мене ніхто не шукатиме,  принаймні кілька днів. 

Ключ є тільки у Ронні, а він невідомо скільки пробуде в лікарні. Привид не наважиться нашкодити   йому зараз, швидше за все він навмисно мене лякає.

Прикро, що  немає снодійного, і в аптеці без рецепта його не купити.

Вогонь дістати нізвідки, до того ж пожежа – це завжди ретельне розслідування, експертиза, ДНК тіл загиблих… 

Мені не вдасться згоріти непомітно для поліції, вірніше, для цього потрібно розробляти дуже ретельний план.  

Бо просто стрибнути в якусь палаючу будівлю – не варіант, тому поки що буду діяти так, як  швидше і  простіше.

Ще потрібен зручний одяг з потайною кишенею, куди можна надійно запакувати кільце. 

Сподіваюся, мені не доведеться перетинати кордон світів  голою?

Я подивилася в дзеркало на своє змарніле, загострене обличчя, на запалі очі, на лілові кола під ними,  і з  люттю поплескала себе по блідих щоках. 

Нісенітниця, інакше й не скажеш! 

Невже я серйозно обмірковую спосіб, за допомогою якого збираюся померти сьогодні до півночі?

Було не те щоб страшно,  а, скоріше, дивно. 

В голові не вкладалося, як це взагалі можливо: померти насправді, перейти за межу, а потім, як ні в чому не бувало, повернутися назад у своє, вже охололе тіло. 

Адже я не маю уявлення, скільки часу займуть мої поневіряння по потойбічному світу.

До півночі... 

Хоча, навіщо тягнути час? Ось прямо зараз... 

Серце голосно стукнуло, затремтіло і завмерло. 

Може, все-таки варто почекати до вечора, зібратися з духом, відвідати Ронні в лікарні, поглянути на нього востаннє? 

Ні, ні! Краще не дратувати того клятого  привида. 

І, взагалі, треба  думати про це, як про  звичайний  перехід,  про початок нового для мене періоду в житті. 

Хіба я сама не нарікала нещодавно на те, що рутина занадто затягнулася? 

Ось  і отримуй несподівані  зміни!

Цікаво, куди я потраплю?  

І  я з жахом зрозуміла, що не маю ніякого  уявлення  про те, де шукати могилу  покійника, і звідки брати заклинання, здатні його підняти! 

Але ж, привид сказав, що все необхідне у мене є. 

Кільце! Може, буде достатньо тільки кільця, і я відразу потраплю на могилу?

Добре. Який сенс гадати? Треба діяти.

Отже, вода! Вода – це теж стихія. 

Привид залишив вибір способу на мій особистий розсуд. І діяти потрібно рішуче і холоднокровно.

Підготовка до феєрії переходу, який я подумки охрестила “ритуалом”, пройшла  ніби в тумані. 

Я щось робила руками, але моя голова при цьому залишалася абсолютно порожньою – я намагалася не аналізувати те, що роблю. Можна сказати, що в той момент я перебувала в зміненому стані свідомості. А як інакше? Адже мені належало добровільно втопитися у ванній!

Звичайно, з першого разу у мене нічого не вийшло. 

Потрібно було не затримувати повітря, а наповнитися водою, щоб перервати всі життєві процеси, а це  – нелегко і дуже страшно. Напевно, буде боляче. А болю я завжди боялася...

Три рази я виринала, хапала ротом повітря і жадібно, з насолодою дихала. 

У глибині душі я сподівалася на якесь диво, що ось, зараз з'явиться хтось і позбавить мене від кошмару, що увірвався в мій, до цього спокійний і розмірений світ. 

Кажуть, що кожен самогубець, навіть, якщо він цілком щирий у своєму бажанні покінчити з життям, таємно сподівається на порятунок. 

Але  ж я не покінчую з життям, я всього лише здійснюю перехід...

Добре... Ось зараз... 

Я знову занурилася у воду, закрила очі... Три... два... один... 

Зробила глибокий вдих, розуміючи, що назад вже нічого не відмотати. 

Яскраво спалахнула остання весела думка: мене знайдуть у ванній, одягненою по сезону, для вуличної прогулянки. 

Ось буде клопоту слідству! Невже, самогубство? А чому тоді в черевиках і куртці? 

Ніякого болю я не відчула, спершу  моє тіло стало дуже важким. Немов, замість крові по венах потік свинець, голова затуманилася,  шлунок  скрутило. 

Але  потім  стало дуже легко і вільно.