Глава 13.1

З вікна стрибати не довелося. 

Наостанок  привид   люб'язно переніс мене через фортечну стіну.

Поки я торгувалася за своє майбутнє, на вулиці випав сніг. Повітря трохи підморозило,  волога перетворилася на срібло, і все навколо зачаровано заіскрилося.

Я йшла мовчазними вулицями. На годиннику – о пів на другу.

Намагалася не думати зовсім.  Та  не виходило. 

Думки металися  відчайдушно і безглуздо,  сподіваючись  знайти вихід, але незмінно вдарялися в глухий кут. 

Те, що це –  не страшний сон і не розлад психіки, а моя нова реальність   – я усвідомлювала ясно і чітко. 

Тепер належало безпристрасно і творчо обрати спосіб переходу в інший світ.

Я тихо, але  істерично розсміялася, зупинилася і жадібно вдихнула свіже морозне повітря. 

Бо,  якщо  це все-таки якийсь незбагненний, жахливий обман розуму,  то я  просто помру. І  виправити вже нічого ніколи не зможу!  

Мій здоровий  глузд  несамовито чіплявся за останні проблиски об'єктивної реальності.

А  якщо  завагаюся, тоді помре Ронні... 

Чи, може, начхати на все?

Я зупинилася, міцно заплющила очі і розпачливо похитала головою. 

Принести  мого коханого в  жертву потойбічному світу? 

А що мені дасть його смерть?  

Привид від мене, все одно,  не відчепиться. Ймовірно, він почне вбивати всіх, хто мені дорогий  або просто людей, які опиняться поруч. 

Це  і є найстрашнішим. 

Адже, судячи з фільмів, саме таким підлим чином всілякі темні сутності і чинять, щоб змусити  інших виконувати їхні забаганки. 

В тому, що привид з задзеркалля – істота темна і злісна, немає ніяких сумнівів. Але саме зараз я йому потрібна. Тому він і спілкується зі мною  так терпляче.

Від переживань  стало дуже спекотно: руки спітніли, обличчя горіло, в горлі пересохло.

За годину я вже була дома, ледь не бігом  перетнула майже півміста.

Дістала  перстень, налила собі вина – в холодильнику залишалося ще півпляшки Ipsusa – і почала ретельно розглядати той клятий  перстень, терти  його пальцями і,  навіть, нюхати. 

Ну звичайна ж каблучка! 

Тонка, гладенька,  з легким чорним нальотом, яким, зазвичай,  покривається довго нечищене срібло. 

Тільки ось напис на зворотному боці... 

Я   не роздивлялась той напис раніше, жодного разу  не намагалася його прочитати, бо вважала, що це –  проба, якийсь товарний знак, або ще щось…

Шкода, що не можна, як на екрані комп'ютера, збільшити зображення! 

Я сфотографувала, як змогла, на  телефон, але все одно не вдалося розгледіти. 

Вочевидь,  це не цифри і не літери будь-якого відомого мені алфавіту. Та  й на ієрогліфи не схоже...

Знову приміряла перстень.  

Хіба що на великий палець – і то завелике.  

Дивно! Коли я  поцупила його, то була впевнена – він якраз на мене.

Та не страшно.  

Адже  привид сказав, що перстень  слід надійно  сховати, а не виставляти напоказ.

П'ята ранку. Часу у мене – до наступної півночі. 

Треба трохи поспати… Раптом  уві сні мене відвідає якесь одкровення або просто розумна ідея в голову впаде!

Зателефонувала до лікарні, дізналася, що Ронні в порядку і  відпочиває після ліків. 

Не переймаючись  більше його долею, вирішила діяти так, ніби життя триває,  і нічого дивного в ньому не сталося. 

Наведений вранці безлад намагалася не помічати. 

Допила вино, прийняла душ, увімкнула тиху  розслаблюючу музику і забралася в ліжко. Лежала  без жодних думок, дивлячись у темряву кімнати. 

Та   втома і стрес  швидко  взяли своє...

Сни мені снилися яскраві, барвисті, але безликі. Вони миготіли перед очима як стрімкі, перетікаючі один в одного  візерунки калейдоскопа. 

Потім картинка зупинилася, потемніла,  і я виразно побачила кладовище, повний місяць на небі, розриту  могилу, з якої вилазив мрець. Покійник.

Той самій, нервовий. 

Він був величезним, чорним, жахливим – напіврозкладений труп, з проваленим носом, оскаленим ротом і порожніми очницями, в яких копошилися, поїдаючи тіло, білі слизькі личинки.

Він  з жаданням простягав до мене руки. 

Чорні клапті шкіри звисали з подекуди  оголених кісток. Він тягнувся до мене згнилими губами. 

Я намагалася втекти, але не могла, – як це часто буває уві сні, тільки повільно переставляла ноги на одному місці, нікуди не рухаючись. 

Покійник  схопив мене і почав цілувати, обсмоктуючи моє обличчя зеленою, смердючою слиною, що витікала з його рота, жадібно обмацував кістками-пальцями моє тіло.