12.2

Але ж… Я  вперто прикусила губи. 

Права людини,  верніше, мої  права,  грубо  порушені. Погрози, втручання в приватне життя, моральний тиск… 

Отакої!  А далі?  

Звернутися у поліцію? Звісно, у Фінляндії поліція працює, майже, бездоганно.  Але  що я їм розповім? Ніби  мене привид  переслідує і мордує? 

Я  потрясла головою. Що за маячня! Які права людини? Яка поліція? Навіщо я з ним, взагалі, сперечаюся? Хіба зможу йому щось довести?

Тож,  краще  погоджуватися. 

І думати потрібно поменше. Напевно, він може без зусиль сканувати  мої найпотаємніші думки…

Привид теж мовчав, вочевидь, даючи мені можливість ще раз гарненько  все осмислити. 

Він, навіть, скляними очима перестав обертати по сторонах,  а втупився просто мені в обличчя.  

Я ж старанно відводила погляд. 

Здавалася спокійною, але, насправді, хотілося вити, кататися по підлозі. 

Важкі думки, запізніле каяття… 

Та нічого мені вже не допоможе. Час не повернеш навспак. 

Любиш пхати носа у чужі, моторошні таємниці? Начувайся тепер! 

– Швидше, дорогенька, – заговорив привид, –  моє терпіння  спливає.

Його голос пролунав не з відкритих і нерухомих королівських уст, а   зі зворотного боку.

Я обернулася.

Привид, у вигляді  вже знайомої, білуватої димки, погойдувався в повітрі  за пару метрів від мене. 

Інсталяція  стала виглядати, як і раніше, безпечною: воскові ляльки набули невинного, доброзичливого  вигляду, замовкла флейта, ніж зник з рук кухаря, а блазень, нарешті, перестав монотонно стукати своєю ходулею.

– То що там за перше бажання?  – повільно запитала я. – Іскра якоїсь зірки?

– Саме так. Вона пішла глибоко під землю, а тобі доведеться її відшукати, утримати і принести мені.  – відповів привид.

Факт, але саме  цього він  і чекав! 

Чекав, коли я почну задавати питання. 

Це наводило на всілякі роздуми.  Тільки в цей  момент мені зовсім не хотілося аналізувати загадкову поведінку привида.

– А покійник? –  я продовжувала розпитувати, –  Ти говорив про якогось покійника.

– Покійник – неприємний тип і, скоріше за все,  вимагатиме від тебе  щось натомість. Доведеться домовлятися. Та  спершу  потрібно  його витягнути з могили. Бо він не захоче вилазити  добровільно.

– І як я його  витягну?  

– Все необхідне у тебе є. А головне – є кільце.  Кільце – це твій оберіг в іншому світі. Поки воно з тобою, ти захищена. Тож, добре думай, кому його  показувати. –  тепер голос  привида  звучав суворо і без насмішок, – І запам'ятай: багато хто захоче ним заволодіти. Якщо ти його втратиш, назад не повернешся. І  ніхто не дізнається, що  з тобою сталося...

– Тоді чому б нам не створити якесь братство кільця? – пробурмотіла я з похмурим сарказмом. 

Те, що цей привид любить перебільшувати і додавати драматизму в ситуацію, я вже зрозуміла.

– Ха-ха, дуже смішно!  Однак, скоро тобі стане не до жартів! –  пообіцяв він. – А тепер про головне –  про твій перехід в інший світ. Це трохи болісно і незручно, але нічого не вдієш!

– Болісно? – я мимоволі здригнулася. 

Такий поворіт мені не дуже сподобався. 

– Для того, щоб перейти, доведеться подолати смерть… Простіше кажучи – померти.

– Як?

– Як тобі більше подобається. Але я б порадив вогонь. 

– Вогонь? Мені що, підпалити власну квартиру? 

– З урахуванням того, що ти повернешся назад, померти краще непомітно, без впізнання тіла та  без інших кумедних речей. В крайньому випадку,  можеш вночі втопитися в морі… Правду кажучи, тут я тобі не порадник.  – сказав привид з фальшивим співчуттям у голосі, – Спосіб обирай сама.

– Тоді чому вогонь?

– Це твоя перша смерть, а вогонь відразу дасть  необхідну енергію. Рано чи пізно,  тобі доведеться крізь нього проходити.

– Тобто, згоріти заживо? – уточнила я з вражаючою холоднокровністю.

–  Якщо займатися символізмом, то ти повинна випробувати силу чотирьох стихій: води, вогню, повітря і землі, –  відповів привид і різко змінив тон:  –  Все,  час вийшов. На тому боці тебе чекаю провідник…

– Але бажань всього три, а стихій чотири!  І який ще, до біса, провідник? 

Привид нічого не відповів. Він затремтів,  почав повільно зливатися з повітрям,  розсіюватися у порожнечі.

– До півночі ти повинна померти. –  почула я його голос, що відлітав у далечінь. – Інакше помре хтось інший…