Глава 12.1

– Некромантія? Нервовий покійник? Та що тобі, зрештою, від мене потрібно? Хіба кожній  відьмі, яка створює коридор дзеркал,  падають на голову такі проблеми? – крикнула я.

Немає сенсу стримувати почуття. 

Навпаки!  Може, мої  крики хтось почує   і мене врятують, нарешті, від цього кошмару! 

Та я вже де завгодно готова від нього ховатися, навіть у психушці!

– Не треба було брати перстень, – безжально  відповів   привид.

– Перстень? – я заморгала  здивовано.

– Авжеж!  Якби ти діяла виключно за власним бажанням, слідуючи дурним порадам бездарних чаклунок, у тебе б нічого не вийшло. Магія перстня  змусила тебе створити коридор дзеркал і відкрити портал. Кмітливо,  чи не так? А ти нічого й не зрозуміла! – додав  привид  з вкрадливим смішком.

– Але цей перстень  у мене вже пару місяців! –  промимрила  я, кривлячи рота,  ніби ось-ось заплачу: – Чому ж тільки зараз?

– Тому що всьому свій час,  – вагомо  відповів  привид, блукаючи скляним  поглядом по залі, – Світи пульсують, то наближаючись один до одного, то розходячись...  

До мене почав  доходити весь трагізм мого становища. 

– Та відпусти! – крикнула я, вириваючи зап'ястя з його чіпкого, мертвого хвата. – І нехай вони перестануть грати і стукати! Нереально   думати в такій жахливій обстановці!

– Я не можу їм заборонити самовиражатися, – глузливо  сказав привид і зауважив: –  До речі,  буде краще, якщо ти попрощаєшся зі своїм героєм-коханцем назавжди.  Він тобі більше не потрібен.

У мене затримтіли губи. А очі й справді  наповнилися сльозами.

– Ти не  маєш права…  Я не буду  розлучатися  з  Ронні. Я його кохаю. Ми одружимося…

– Це навряд чи. Хоча… Якщо навчишся  піднімати покійників з могили, то все можливо.

– Про що ти  говориш?  

– Про те, що його життя і здоров'я цілком  залежить від тебе.

– Це якась маячня! – закричала я чи то з люттю, чи то з відчаєм. –  Краще я пожертвую власним життям!

–  Тепер ти  належиш мені, дорогенька,  і  помреш лише тоді, коли я цього забажаю, – відповів мій мучитель з невимовною солодкістю в голосі, – Але ти маєш право з'ясувати, на що здатна. Скажу більше: сила у тебе є. І магія тобі доступна, на відміну від багатьох інших представників людського роду.

–  Яка магія? – запитала я похмуро.

– Спадщина предків.

– Циганська?  

– Назва не має значення.

– Дар шувані мені не належить.

– Це набагато глибше, ніж просто дар шувані. Навіть, твоя  покійна бабця  не до кінця усвідомлювала… То ж,  всі шляхи зійшлися на тобі, дівчинко! – урочисто завершив привід свою промову.

Оце так  влипла! По  повну  маківку. І ніхто ж не повірить. 

Та я й сама досі не вірю. 

Сподіваюсь  на диво, намагаюся  прокинутися  від довгого   сну,  намагаюся  очі відкрити.  

Вже  й защипала себе до синців, але  нічого не допомагає! 

Навколо, як і раніше,  мерехтить примарне світло, ляльки зображують живих мерців,  а поруч сидить  король-черевомовник з каламутним блукаючим поглядом –  таким моторошним, що й  словами передати не можна.

– Осягнула своє становище? – суворо поцікавився привид.

Я збуджено забарабанила пальцями по столу, накритому блідо-сірою  скатертиною.

– З чого ти, взагалі,  вирішив, що мені під силу впоратися з твоїми завданнями?

–  Тю, яке дурне питання! Інакше,  той гарненький перстень  не потрапив б тобі до рук.

– Значить, вся справа в перстні?

–  Перстень   – приманка. Я шукав  відьму. Точніше, не просто відьму. А з особливим даром. Здатну  переходити межу і брати з іншого світу те, що потрібно. 

– Чому ти сам не можеш це зробити? –  пробурчала я роздратовано.

– Справа не в мені, а в тобі!  – відрізав привид. – Перстень  визначив тебе, як  ту  саму… 

Я  повільно, приречено зітхнула.

– А коли я виконаю всі твої бажання, ти залишиш мене і Ронні в спокої?

–  Він тобі не пара. Він – людина, а ти – відьма.

– У нього в роду були шамани! Він не зовсім звичайна людина! – палко вигукнула я, бажаючи, будь-що-будь відстояти наше кохання.

– Шамани, може, і були, та ось тільки сили у нього немає… І перестань ставити  мені умови.  Не в тому ти становищі.

– А якщо навідріз відмовлюся виконувати твою волю? – я насупила брови. –  Що тоді зробиш? Вб’єш Ронні?

– Вбити – це занадто просто… – в голосі  привида пролунала зневага. –  Ти дійсно хочеш знати, що може статися?

– Ронні  не повинен мати до цього ніякого відношення, –  виразно промовила я.

– Тоді відмовся від нього, і він буде жити довго і щасливо. Звичайно, без тебе, але яке це має значення?