11.2

За мить здалеку пролунали поспішні кроки і схвильовані голоси охоронців: 

– Hei! Kuulіtko? Mitä se oli? Mitä on tapahtunut? –  голосно запитували вони один  одного. ( Гей, ти чув? Що це було? Що сталося?)

Ще б вони не почули! 

От спіймають мене  зараз   поруч  з  бідним, розчленованим на шматки  Олафом! 

І як це буде називатися? Псування національного майна, що представляє  надзвичайну  історичну цінність? 

Я  миттєво приклала долоню до кривавого сліду на стіні. 

Голова закрутилася, кімната попливла, підлога під ногами провалилася. Я,  міцно заплющивши очі,  стрімко  полетіла  кудись вниз.  

Але завдавати мені незручностей, судячи з усього, ніхто не збирався. 

Тож,  приземлилася я, хоч і на свою худу дупу, але цілком м'яко і безболісно.

Відкрила очи. 

Навколо розливався   таємничий сутінок. 

Відразу ж впізнала залу, в якій  опинилася. Саме  тут  розташовувалася  моя улюблена  інсталяція, що зображала королівський обід. 

Я підхопилася на ноги.

І як це все розуміти? 

Навіщо розігрувати виставу тільки заради того, щоб перемістити мене з однієї замкової кімнати в іншу! 

Я  роздратовано  озирнулася   по сторонах і  помітила, що в знайомій, нібито, обстановці,   присутнє щось дивне.

Вгледілася. 

І  скоро  до мене дійшло, що не так. 

Світло! Освітлення в залі не таке,  як завжди,  воно більше не імітує світло свічок.

Воно інше, схоже  на полум'я живого вогню, але якесь  примарне, зі зловісними, синюшними переливами. І від того, майстерно зроблені обличчя короля і його свити, забарвлені в бліді, жовто-лілові, кошмарні кольори. 

Одного разу в дитинстві мене так налякав фільм про ожилих мерців, що я місяць спати не могла, згадуючи їх оскалені, стікаючи піною  роти  і скляні очі. 

І ось тепер, дивлячись на ці мертві, воскові обличчя, на безглузді, застиглі погляди, я відчувала не менший жах, ніж тоді, в дитинстві. 

Напевно, у кожної людини є свій власний, прихований, і  часто несвідомий  кошмар, з яким не впоратися жодними розумними способами,  і який раптово, в найнесподіваніший момент може   роззявити  на тебе свою ікласту пащу. 

Я негайно, мимоволі уявила, що ці, цілком  мирні удень  ляльки, зараз оживуть. 

І хто  скаже, що тоді зі мною станеться? 

Позадкувала до сходів нагору – іншого виходу з цієї зали не було. 

Чи не безглуздя? 

Та  я  ніяк не могла перебороти  глухий,  дикий  страх, що піднімався зараз з  потаємних  глибин  моєї душі.

– Куди ж ти, дорогенька? Повечеряй з нами! – проскрипів король, витріщаючи на мене  тьмяні, скляні очі. 

Решта –  і дами, і кавалери, що сиділи в різних позах   навколо столу, закивали, заворушилися пальцями, розтягуючи лілові губи в божевільних посмішках. 

Кухар підняв руку, в якій опинився здоровенний ніж для м'яса. Почувши  тиху вкрадливу,  мелодію  флейти, я вкрилася крижаним потом.  Майже втратила здатність дихати і рухатися.

– Та заспокойся вже! – заговорив  раптом король глузливим, знайомим голосом. –  Чи не впізнала?

– Неодмінно потрібно лякати? –  запитала я, зупиняючись, і з полегшенням   первела  дихання. 

– Це такий антураж… Хіба не весело?  Але дуже незручно, – додав привид, намагаючись опустити руку,  у якій тримав   келих  з вином. Спитав:  

–  Тобі  не складно?

– Що? –   не зрозуміла я, продовжуючи тремтіти.

– Зніми з моєї голови цей  дурний берет. Він  тисне. Ну ж бо, сміливіше! – підбадьорив привид, бачачи моє збентеження, – Дуже корисно доторкнутися до власних страхів, особливо коли не знаєш,  які ще пригоди на тебе чекають. 

Я зібрала в кулак всю свою волю, переступила крізь  невисоку огорожу і наблизилася. 

Намагалася  не дивитися на  розтягнуті  у жахливих посмішках  роти,  на  мертві  обличчя,  на порожні очі,  і  на розчепірені, готові схопити наївну  здобич, пальці. 

Широке лезо кухарського ножа мерехтіло червоними і сріблястими відблисками. 

Блазень  постукував  своїми ходулями  по підлозі, підлаштовуючи удари під завиваючу мелодію флейти. 

Фальшивий смажений заєць посеред столу почав видавати димний і пряний аромат.  

– Вони ляльки, не більше того,  і рухаються тільки за моєю волею, – заспокоював мене  привид, – Не бійся їх.

Моторошно було слухати його голос,  бо  попелясті губи воскового короля не рухалися, тільки очі, які намагалися   сфокусуватися на мені, спалахували  тим же каламутним світлом, як  і щойно у  загиблого Олафа.

Я  повільно простягнула руку і торкнулася берета на королівській  голові, зачепивши ненароком і волосся. 

Воно  було м'яке, приємно тепле на дотик,  і  це  ще більше підсилювало контраст між живим і мертвим.