Глава 11.1

Страждаючи від болю в затерплих ногах, я рушила вперед, тримаючись руками за стіну. 

А може,  послати його  до біса?

Піду на світло, що мерехтить з далекої зали, знайду людей, покаюся... 

Після сну на кам'яній підлозі я, напевно,  виглядаю такою пом'ятою, ніби,  й справді,  стався  якийсь напад. 

Мало того, що в душі гидко і неприємно, немов  туди хтось глибоко наплював, так ще й фізичний стан – гірше нікуди: голова тріскається від болю, коліна тремтять,  шлунок зводить  нудотою.

Ні,  розкисати не можна! Треба зібрати всю свою силу волі…

Я постояла кілька хвилин у тіні, дихаючи і зосереджуючись, потім, вже впевненіше, пішла далі, намагаючись ступати навшпиньки і безшумно.

Нічне освітлення замкових нутрощів було досить тьмяним, а подекуди его і зовсім не було. 

У непроглядній темряві, ледь не  повзком,  піднялася я  по сходах, ретельно обмацуючи долонями холодні, щербаті сходинки.  

Кілька разів спіткнулася, один раз  впала, боляче вдарившись плечем, і з силою прикусила губу, щоб не розплакатися від образи на такий несправедливий  світ, який змушує мене повзати вночі на карачках по середньовічному замку. 

Я люто потерла забите плече, вгамовуючи біль,  і з усіма можливими запобіжними заходами вибралася в блідо освітлений коридор. Ремонтні загородження  не прибрали, але відсунули до стіни,  вочевидь розраховуючи, що вночі тут будуть  тільки охоронці  проходити та   привиди пролітати. 

Адже, згідно з легендами,  в цих кам'яних стінах за дев'ять століть замордували чимало людей... 

Згадала, як гід розповідав про те, що загиблі від тортур страждальці, рідко покидають місце своїх мук, як правило, вони залишаються там назавжди, щоб живитися енергією живих.

У грудях покололо, холодок пробіг по спині.  

Раптово загострився слух, і я одразу вловила  дивні шерехи, що пролунали саме з того коридору, звідки  я щойно прийшла. Озирнулася. 

Що це за кострубата тінь на стіні? Та ще й ворушиться... 

Ні,  всього лише гра уяви... Тінь падає від тьмяного світла на протилежному боці зали, де стоять старовинні підлогові  світильники... 

Чорт! Оце так влипла у халепу! 

Гаразд, без паніки... Зараз перевірю кімнату, потім спущуся на перший поверх, там є  дерев'яний балкон, що йде вздовж стіни. 

Він розташований не високо над землею, з нього  запросто можна спуститися вниз. 

Стоп! А ворота головного входу? Їх, напевно, закривають на ніч... Звичайно, там ще є парочка бічних ходів, але я геть забула, чи закриваються  вони якимись гратами чи ні.

Тінь за моєю спиною злякано метнулася вбік. 

Почувши зліва віддалені голоси, я заскочила  в  найближчу кімнату  і забилася в  найдальший кут. 

Охоронці неквапливо  пройшли повз, розмовляючи про завтрашнє свято.  Кров у моїх вухах стукала так голосно, що я не розчула, з якого приводу влаштовується свято. 

Мені хотілося лише одного: якнайшвидше закінчити цю пригоду, яка більше нагадувала марення божевільного.

Кроки і голоси охоронців все ще були чутні, тому  не ризикнула виходити з кімнати. 

Коли очі звикли до темряви,  я розгледіла  навпроти якісь неясні  нагромадження. 

Наважилася, увімкнула  ліхтарик на телефоні і, на мить засліпнувши від яскравого світла, напружено  поморгала. 

З блідо освітленого простору проявилася нижня частина статуї Святого Олафа, яку я б не сплутала ні з якою іншою... 

Виходить, я  в тій самій кімнаті! Але як? Адже була впевнена, що вона  знаходиться далі по коридору, що вона –  третя від повороту... Тримаючи телефон тремтячими, вологими пальцями, я почала досліджувати стіну,  розташовану праворуч  від Олафа, повільно переміщаючи відблиск ліхтаря  приблизно на рівні свого зросту. 

Світло, стрибаючи в моїх нестійких руках, частина за частиною освітлювало гранітну поверхню стіни. 

І  чим далі воно просувалося до дверей, тим радісніше  завмирала моя душа. 

– Нічого, чорт його забирай… – повідомила я Олафу проникливим шепотом, – Ти розумієш, Олафе? Нічого немає! 

І мені раптом  пригадався  один випадок, про який я й думати забула. Років десять мені тоді було. Гуляли з матір'ю по центральному ринку нашого міста, а нас наздогнала  незнайома циганка і давай гадати мені по руці. Сказала, що ім'я мого майбутнього обранця буде закінчуватися на букву “ф”. Мати нервово  посміялася, мовляв, нормальні слов'янські імена не закінчуються на “ф”… 

Дивно, що я лише зараз про це згадала!

Порожні, кам'яні очі короля тьмяно спалахнули,  мутно подививилися  просто  мені в обличчя. 

Відбиток ліхтарика? Не схоже... 

Олаф трохи похитнувся на своєму постаменті, ворухнулася  його рука, що стискала меч. 

Напевно, мені тут же слід було б померти від страху, але я, навіть, не здивувалася тому, що статуя ожила.