10.2

Постояла в розгубленості,  –  не відразу згадала, в який саме закуток мені слід звернути, щоб потрапити в потрібне місце. Довелося трохи поблукати. 

Запитувати у працівників не хотілося. 

По-перше, я не  знала назву тієї зали, до якої примикає кімната, а по-друге, якщо вже й задумала протиправні дії, то зайвої уваги до себе краще не привертати.

Але на мене чекав сюрприз:  потрібна частина вежі саме зараз була закрита для відвідування через термінові ремонтні роботи. 

Я потопталася біля огорожі, дивлячись на вузький  темний прохід, що вів  до заповітної кімнати.  

Прикро, чорт забирай!  

А, якщо крові  на стіні  таки немає, мені що, до ранку в цій вежі кукувати? 

Або зі стіни стрибати? У будь-якому випадку спіймають. Тут камери спостереження кругом.  

Гаразд, коли спіймають, тоді й думатиму, що брехати. 

Фіни – народ ввічливий і довірливий. 

Скажу, наприклад, що  мені стало зле, впала десь у кутку, а прокинулася – все, на дворі ніч. Пожаліють, ще й лікаря викличуть… А поки що нікуди не дінешся, доведеться чекати! 

І я вирушила, не поспішаючи, досліджувати замок: піднімалася і спускалася по вузьких, незручних сходах, бродила темними проходами, проникаючись зловісним духом холоду, тортур і середньовічних таємниць, що намертво в'ївся в старі фортечні стіни.

Але відгомони стародавніх, похмурих легенд дуже скоро втомили мене. 

Я звернула в інше крило, де розташовувалися виставкові зали, навмисно освітлені тьмяно і таємничо.

Найулюбленішим моїм експонатом тут, напевно, була дивовижно правдоподібна  інсталяція, що зображала застілля п'ятнадцятого століття: король, його свита  і дами за обідом. 

Фігури в повний зріст, з живими, виразними обличчями, відкритими губами:  ось-ось  заговорять. 

Кухар у білому ковпаку  стоїть біля столу. 

Блазень на ходулях. Ще один блазень  виконує якісь кумедні трюки і  кривить обличчя. 

Дами із золотими сіточками на волоссі. 

Слуга   грає на флейті. 

Сам король, бородатий, в чорному береті на світлому волоссі, чорному ж камзолі, тримає в піднятій руці чашу  з вином. 

Було ще дві майстерно зроблені інсталяції, але вже  огороджені від глядачів склом: кухня, де готується їжа, і лицар з конем перед турніром…

Давно відомо – перед кожною важливою і очікуваною  подією час завжди  тягнеться моторошно  повільно. 

Ось і тепер він повз  немов незграбна черепаха, яку,  як не підганяй, швидше не буде!

Я  перейшла  в іншу залу,  де рухалося менше народу, побродила серед колекції прикрас, монет, книг і стародавніх рукописів, знову і знову поглядаючи на годинник. 

Сказати, що я хвилювалася, – це нічого не сказати. 

Всередині все колотилося голосно і гарячково. 

Голову паморочило  усвідомлення того, що   зі мною може трапитися щось  страшне, погане…

Ну все, здається – час. 

П'ята година! Скоро всі відвідувачі   забируться геть.

А мені доведеться  грати  в хованки з охороною. Знайти б ще затишне місце!

Згадала, до речі, що в закутках вежі  є невелика комірчина, яка колись служила  замковою темницею. 

Там  стоять широкі дерев'яні нари. Навряд чи первозданні, але все одно – дуже давні. 

Вони розташовані низько над підлогою, проте я, зі своєю худорлявою статурою, напевно розміщуся під ними без проблем.

Поспішно пройшла  в потрібний коридор, ледь не бігом спустилася по сходах. 

Ось вона, тюремна комірчина під номером 3: в маленькому, ґратчастому вікні безнадійно згасає димний жовтневий день. 

І передвечірня сутінь  наче  густий кисіль, повільно сповзає  по стінах...

Я прислухалася до голосів, що лунали вдалині, і, опустившись на карачки, змійкою шмигнула під нари. 

Головне – заспокоїти серцебиття, а то й справді хтось почує. Занадто голосно, занадто збуджено б'ється  моє, не звикле до подібних хвилювань, серце.

Скоро з'явилося розуміння, що лежати на кам'яній підлозі досить-таки  неприємно: жорсткі  нерівності впиваються в тіло,  і як не крутись, все одно боляче. 

Добре  хоч, щурів і мишей нема. Років сто  назад вони, мабуть, бігали тут як у себе вдома! 

І  уявивши, як по мені  повзають  щури, я безмовно, істерично  розреготалася.

Зазвучали чиїсь важкі, шаркаючі кроки  – повз темницю праворуч, потім назад. 

Я завмерла, втиснувшись у стіну. 

І підглядати не можна, фонарик на телефоні  миттєво приверне увагу. І дихати не можна. І ворушитися не можна. 

Страждаючи, я пролежала так десь близько півгодини і, здається, задрімала.

Прокинулася від нестерпного болю в шиї.