Глава 10.1

Коли я тихо увійшла  в палату, Ронні вже прокинувся. 

Виглядав він  не дуже добре. Обличчя  бліде, з правого боку синці, погляд блукаючий, та, на щастя, осмислений. 

На моніторах, підключених до ліжка, бігли  незрозумілі лінії, висвічувалися якісь цифри.

– Не страшно, – сказав Ронні слабким, але бадьорим голосом і спробував посміхнутися.

Я опустилася навпочіпки перед ліжком, взяла його руку, до якої були приєднані датчики, і притиснулася  її до своїх губ.

– Як же так? – запитала,  насилу стримуючи сльози. 

Що-що, а мої ридання йому зараз і зовсім ні до чого.

– Сам не знаю. На мить закрив очі і ось… Стовп… Безглуздо якось… Добре, що  ніхто більше не постраждав..

– Хіба подушка безпеки не спрацювала?

– Спрацювала… Не знаю, об що вдарився, не відчув… – поморщився Ронні.

– А батьки знають? 

– Так. Вже їдуть. Але це зайве… Зі мною все гаразд… Не плач…

– Я не плачу!

– Плачеш. Очі блищать.

– Ну я ж не кам'яна! – відповіла, витираючи зрадницькі сльози,  – А лікарі? Що вони кажуть?

– Хочуть поспостерігати і переконатися, що з головою все гаразд.

– Мені б хотілося залишитися з тобою на ніч… – зітхнула я і, підвівшись, обережно торкнулася губами його  пересохлих губ. 

Напевно, тільки в цю мить я зрозуміла, наскільки він мені дорогий: не просто як чудовий коханець і  виконавець усіх бажань, а інакше. 

Всі мої почуття загострилися, стали болісно-ніжними, немов та обставина, що я вперше  бачу його настільки  слабким і безпорадним, розкрила такі закутки моєї душі, про які я й сама не підозрювала... 

Правду кажуть – біда і неприємності змінюють сприйняття реальності. 

–  Немає потреби. Я все одно буду спати, –  промовив  Ронні, –   Але  хочу тебе попросити. Краще тобі  поїхати  сьогодні до моїх батьків… 

Сказати йому, що привид реальний? 

Ні, мабуть, не зараз... 

До того ж, я досі не маю повної впевненості, що це не галюцинації, які створює мій розум. 

Нехай, я міркую тверезо і думаю ясно, але хто знає! Раптом деякі хвороби ось  так і підкрадаються: тихо і раптово. 

– У твоїх батьків мені буде незручно. Краще я покличу  Ліісу, ту дівчину з сусіднього під'їзду, з якою ми дружимо…

Ронні  прикрив очі на знак згоди.

–  Сподіваюсь, що  завтра або післязавтра мене випишуть… Машину шкода, нова зовсім…

– У тебе ж повне каско, хіба ні?

– Так. Страховку, звісно,  виплатять, але нерви все одно попсують…

І він знесилено замовк.

Мені страшенно не хотілося розлучатися з Ронні. 

Та білява, усміхнена медсестра ось уже вдруге зазирала  в палату,  посилаючи   мені красномовні погляди. 

І  тільки вроджена фінська ввічливість не дозволяла їй сказати прямо про те, що мені пора забиратися геть.

– Ти втомився? – я обережно витерла піт, що виступив у нього на лобі.

– Спати хочеться. Від таблеток, напевно...

– Тоді я піду. Відпочивай.

– Кохаю тебе, –  сказала Ронні, стискаючи мої пальці.

– І я тебе, – відповіла з комком у горлі, поцілувала його вологе чоло і вийшла з палати.

Повертатися додому, в розгромлену з нагоди переїзду квартиру, мені категорично не хотілося. 

Я  випила  каву  в лікарняній кав'ярні,  потім поїхала на автобусі в центр міста, а звідти пішки, щоб провітрити мізки  і подумати, попрямувала до Абоського замку.

Відверто кажучи, якась частина мого здорового глузду  сумнівалася в тому, що  на стіні в кімнаті знайдеться кривавий слід від долоні. 

Я  повільно йшла по набережній, вздовж річки Аури, штовхаючи ногами опале з дерев листя  і розмірковувала.

Важко чітко описати почуття, які володіли мною в ці хвилини.

Час відвідування фортеці закінчувався о шостій годині. 

А  до цього мені потрібно було  сховатися так, щоб залишитися всередині після закриття,  і не потрапити на очі працівникам або охоронцям. 

Але спершу я, зрозуміло, піду і перевірю, чи є в тій кімнаті  кривавий відбиток. Якщо ні, то завтра,  з самого ранку потрібно дзвонити психіатру...

Зупинившись, я здалеку помилувалася  потужністю і грандіозністю фортечних стін, складених з грубо обтесаного каменю.  

Потім перебігла  вулицю,  увійшла у двір замку крізь арочний проліт, і по щербатій, багатовіковій бруківці  попрямувала  до головного входу, де розташовувалися каси і гардероб. 

Люди, бажаючі відвідати європейське середньовіччя, товпилися в широкому вестибюлі, по стінах якого були розвішані старовинні картини,  що  представляли велику історичну цінність.