9.2

– Спокійно! –  вголос наказала я сама собі і глибоко вдихнула. – Подумаєш, не відповів! Не відповів – значить не може, треба  трохи почекати… Він передзвонить неодмінно… А то  з усіма цими подіями і снами,  й справді, можна здуріти!

Але гучна, тривожна струна в моїй душі вже була зачеплена. 

Вона продовжувала неприємно вібрувати, а я ніяк не могла   зупинити цей  тихий гул. 

Ходила  туди-сюди по квартирі, не знаючи, чим зайнятися  і як заспокоїти нерви. Подзвонити ще раз? 

А якщо знову  натраплю  на   ту ж саму гнітючу тишу?

Телефон ожив  якраз тоді, коли я увійшла в  ванну кімнату і  почала  тупо  розглядати своє відображення в дзеркалі над раковиною. 

Нарешті!  

– Ронні, ну де ж тебе носить? Я тут змучилася  вся! – радісно вигукнула, але почувши голос, що заговорив до мене,  відчула, як підлога під ногами кудись пливе.

Схопилася, щоб не впасти, рукою за край раковини. 

Моє, відбите в дзеркалі обличчя спершу побіліло, потім посіріло наче попіл.

Байдужий голос по той бік повідомив, що півгодини тому Ронні  потрапив в аварію –  заснув за кермом. 

Зараз  він  в реанімації. Внутрішні  пошкодження,  струс мозку… Стан важкий, але, в цілому,   задовільний.

Мені зателефонували, тому що в його телефоні я вказана  як дружина. 

Ронні знаходиться   у третьому корпусі центральної університетської лікарні.

Я пролепетала, що приїду, і випустила телефон з рук. 

Думки спочатку забігали  як очманілі таргани, потім  перелякано збилися в одну безформну купу і застигли. 

Напевно, саме так проявляється шок. 

Я не могла  ні  думати, ні ворушитися, лише продовжувала безглуздо і невідривно дивитись на себе  в дзеркало. 

За мить відображення ванної кімнати розпливлося і зникло, а  з похмурої глибини до мене наблизилося чорне, в  мерехтливих блискавках,  обличчя.

– Бачиш, як добре все влаштувалося, – ласкаво заговорив привид, – Вечерю скасовано, і  тепер тобі ніщо не завадить виконати мою волю.

– Ти хотів його вбити? – тихо запитала я, анітрохи не здивувавшись.

– Поки що немає такої необхідності. Я зрозумів, що ти не збираєшся виконувати укладений договір, і вирішив показати, яку ціну доведеться заплатити в разі відмови. Це – перша, початкова ціна.   То ж, тримати своє слово тобі все одно доведеться.  Навіть, якщо настане кінець світу.

Договір? Так! Немає сенсу уточнювати. Це сталося у ту мить, коли я  створила   коридор зеркал. 

– Я зроблю те, що ти вимагаєш. Але спершу мені потрібно в лікарню, – сказала  повільним, абсолютно байдужим голосом. 

До моєї свідомості починало доходити –  цей  привид не тільки отримав владу над моїм розумом, а й здатний впливати на навколишню реальність. 

І схоже, саме я винна в його появі... 

Слабка надія, що це – не більше ніж продовження довгого, кошмарного сну, і що я  ось-ось  прокинуся поруч з Ронні, спалахнула  і згасла на льоту наче іскра від полум’я.

– Роби, що знаєш!  Тільки пам'ятай про ціну і не спізнюйся на зустріч. А то струс  мозку може обернутися чимось  більш серйозним, – відповів привид і видав тихий смішок. Вкрадливий, знущальний…

Дзеркало спорожніло, і в ньому знову з'явилося відображення сіро-блакитних, кахельних стін.

Я привалилася плечем до стіни. Так, треба добре подумати… 

Якщо відкинути потойбічні пояснення, то маємо таке:  видіння, галюцинації,  голоси…

Перші ознаки психічної хвороби? Шизофренія? 

Адже не секрет, що в такому стані люди бачать дуже багато  страшних, незрозумілих речей! 

А  з іншого боку... 

Хіба Роні не міг потрапити в аварію через необережність? Таке трапляється часто-густо з ким завгодно, а він цієї ночі погано спав. 

Важко визначити, що лякало мене більше: реальність привида чи перспектива збожеволіти!

Я підняла  з підлоги телефон.  

Викликала таксі. Приїхати обіцяли через двадцять хвилин – достатньо часу на збори.

Миттю переодяглася, закрутила волосся в недбалий вузол на маківці, перевірила в кишені, чи є ключі від квартири, схопила сумку і вибігла на вулицю.

Безтурботність осіннього двору виглядала лякаючою. Наче перед катастрофою, яку вже не відвернути... 

Діти весело бігали і верещали від захвату. Дві знайомі тітоньки з собаками голосно розмовляли біля сусіднього під'їзду.  

Великий рудий кіт, якого господар терпляче, двічі на день вигулював на свіжому повітрі, радісно  стрибав по жовтому листю, голосно шарудів, загрібаючи його лапами, і до упору  натягував  поводок. 

Я дивилася на них і думала: ось вони у своїх турботах, впевнені, що знають і розуміють устрій навколишньої дійсності і, навіть,  не здогадуються, що  багато чого в ній  – не таке, яким здається, і що відкрити дорогу в потойбічну реальність можна, всього лише дотримуючись порад з інтернету…