Глава 9.1

Я збирала речі. 

Ронні сказав, що сам подзвонить в оренду житла  і владнає всі формальності.  

Адже, за умовами договору, попередити про свій від'їзд я повинна не пізніше ніж за місяць  і, відповідно, цей місяць, в будь-якому, випадку  треба оплатити. 

Дощ закінчився під ранок. 

Вітер розвіяв хмари, очистив небо, і тепер по квартирі вільно прогулювався ясний, сіро-блакитний, димчасто-прозорий світ.

Зазвичай в такі золотисто-погожі осінні дні моє серце наповнювалося  найбільш хвилюючим очікуванням, а душа  – найбільш благодатними  думками. 

Я мріяла. 

У мене вже був Ронні, а я все одно мріяла про щось недоступне, невловиме, але таке  невимовно бажане.

Справедливим є твердження, що щастя не буває достатньо  – тому його пошук ніколи не закінчується... 

Я   завжди вважала  себе  натурою  піднесеною! 

Тому  у будь-який спосіб намагалася  не потрапити в жорсткий,  міцний зашморг під назвою: “сімейний побут”. 

Чуйний і розуміючий  Ронні  знав про це, чекав терпляче, і ні на чому  не наполягав. 

Втім, за фінськими мірками – я ще безнадійно  молода для заміжжя. 

Фінляндія – країна пізніх шлюбів, тут мало хто поспішає одружуватися або заводити дітей раніше двадцяти п'яти, тридцяти років. 

Але я дала слово і збираюсь  його порушувати. 

До того ж,  коли я стану дружиною  Ронні, мені буде простіше і вчитися, і жити.

А зараз  моє  першочергове завдання  – впоратися з нічними кошмарами, інакше все життя перетвориться на один суцільний жах. Звісно, я не збиралася їхати в Абоський замок і шукати  кривавий слід від долоні, ризикуючи тим, що працівники музею  викличуть поліцію або психлікарню. 

Зрозуміло, що ніяких кривавих плям там немає і бути не може!

Я взяла з полиці пластикову коробку з-під морозива і почала повільно перебирати навалені в неї  дрібнички: якісь брелоки з підсвічуванням, китайські дзвіночки, смішні  підвіски, які я б ніколи не стала носити, намистини, зібрані на морському березі камінці незвичайної форми, старі сережки –  багато непотрібного  барахла, про яке я, навіть, не пам'ятала.

– Все це потрібно викинути, а не тягнути в новий будинок! –  проказала я вголос,  і рішуче висипала  той мотлох  в сміттєвий пакет, де вже накопичилися всілякі порожні коробки, клапті скотчу, кілька дірявих шкарпеток і стара футболка з відірваним рукавом.

Сріблястий відблиск, що спалахнув у купі всього цього сміття, привернув мою увагу. 

Я занурила туди руку, поворушила і дістала на  денне світло перстень,  вкрадений  не так давно з глибин антикварної шафи.

Задумливо покрутила в руках. 

Ні, його  мабуть, залишу, хоч  він мені і трохи завеликий. Здається,  він  зі срібла…

А що робити з меблями? 

Нічого з того, чим я користувалася, живучи  тут, у світлому  майбутньому  мені не знадобиться – навіть ця маленька, але страшенно зручна індукційна плита. 

Хіба що кавоварка. Вона ж нова, вчора куплена, причому, досить дорога. 

Правда, у Ронні і так  є дві кавоварки для приготування будь-якої кави на будь-який, найвибагливіший смак. 

А з меблями прекрасно впораються працівники з перевізних послуг. І завантажать, і відвезуть куди треба, тільки  треба заплати і  – все.

Я зупинилася, випустивши з рук пакет з непотрібним мотлохом... 

Як спалах блискавки промайнула думка: чи не поспішила я  впасти в обійми  Ронні безповоротно? 

Адже, по суті, ми ніколи не жили разом довше трьох днів.  

Якось  провели   цілий тиждень в Норвегії, але там був готель: все включено, і ні про що не треба було думати, – розважайся собі вдосталь і насолоджуйся близькістю!

Тільки романтика подорожей – це одне, а повсякденне життя – зовсім інше.  

Періодично мені потрібна повна самотність, інакше нападів небезпечної нудьги  не уникнути.  

Ронні це прекрасно розуміє. 

Якщо одружуватися, то і будинок відразу потрібно купувати: величезний будинок з двома окремими входами і парою десятків кімнат – такий,  щоб в ньому шукати одне одного довелося...

Я подивилася на годинник. 

І як це називається?  Вже полудень, а він обіцяв приїхати раніше, щоб допомогти з речами. 

Ронні ж  ніколи не спізнюється! 

Я присіла на краєчок стільця. 

Раптом  мені стало якось  незатишно в квартирі, де так  спокійно  і весело  жилося два з половиною роки. 

Моторошно  і гнітюче виглядали розкидані навколо  речі, зірвані з карнизів штори,  зім'яті покривала. 

Похмурий запах зрушеного пилу  просочував  повітря – таке сонячне і радісне повітря, що мені раптом захотілося істерично   заридати   від незрозумілого, пронизливого  смутку.