8.2

Не відчула болю, але все одно закричала від раптовості і страху. 

Та й видовище не зовсім приємне:   з широкої, сквозної рани кров хлистає немов вода з відкритого крана, ллється вниз і з дзвоном ударяється об підлогу. 

– Хочеш мене вбити? – запитала я, насилу проштовхуючи   назад  колючий ком, що підкочувався до горла.

Привид  різко приклав мою долоню до стіни і відразу  прибрав, залишивши на  шорсткому камені слід розчепіреної, закривавленої п'ятірні. 

 – Завтра в сутінках повернешся в цю кімнату,  прикладеш руку до відбитка  і потрапиш туди, куди потрібно... Нас чекаю  більш  змістовна  розмова.

Я вирвала руку і зі страхом подивилася на долоню, але рана  зникла, немов її й зовсім не було.

– Завтра у мене важлива вечеря… – заперечила я  тремтячим голосом.

–  У тебе немає   справ, важливіших за ті, які я тобі доручаю. Запам'ятай це...

– Чому не можна поговорити зараз і  тут? – запитала, насилу стримуючи злість. 

Бувають же такі яскраві і абсолютно дурні сни!

– Бо розмова ця  непроста,  я ж  не можу довго перебувати у вашому світі…

Він взяв темною невідчутною рукою  моє  підборіддя і, піднявши мою  голову, подивився прямо в обличчя.

Я не бачила очей, але  погляд був дуже виразний. 

Як би я не намагалася його описати: страшний, пронизливий, вбивчий, які б моторошні епітети  не підбирала, все одно – не в саму точку. 

То  неземний погляд, жодна жива істота на землі, напевно, так не дивиться. 

– Гарненько запам'ятай те, що я тобі сказав! – повторив він і почав повільно  розчинятися  в просторі  тісної  замкової кімнати.

– Гей! А мене назад! – крикнула я і прокинулася...

Дуже темно, по  всьому видно – ще ніч.  Навіть ліхтарі у вікно не світять. 

Ронні спить, повернувшись до мене спиною,  і дихає так само тихо і рівно. 

Котра  година? 

Годинник цокає, але стрілки без підсвічування, тому розгледіти цифри неможливо.

Я  обережно сіла в ліжку, потягнулася до телефону, що лежав  на приліжковій тумбочці. 

І, хто його знає як, але  затремтіла рука і все! – зачепила фотографію. Вона з шумом впала на підлогу. 

Я завмерла, лаючись про себе.

– Ти що? – сонно пробурмотів Ронні, перевертаючись і кидаючи голову мені на коліна. – Чому не спиш?

Його долоня машинально поїхала по моїй голій спині, пестячи шкіру.

– Знову кошмар, – я запустила пальці в його густе волосся,  – Знаєш, я вирішила: переїду  до тебе з речами прямо завтра, після вечері.

– Дуже мудре рішення… А  тепер йди сюди… –  сказав він, нахиляючи мене  униз, до подушки.

– Зачекай, Ронні! Він знову приснився!

– Хто?

– Привид із дзеркала... Послухай, а раптом це не сон? Раптом, мені справді вдалося відкрити портал і впустити в наш світ якогось неспокійного духа?

Ронні повільно, глибоко зітхнув і, підвівшись, сів  на ліжку поруч зі мною.

– Я не вірю в потойбічні сили. Точніше, навіть, якщо вони і існують, то не діють настільки  явно, – промовив він, позіхнувши в кулак.

– То  я з глузду з'їхала?

– Ні, але тобі потрібно пропити курс антидепресантів. Можливо, у твоїй голові щось розладналося.

– Ну ось знову! Як все просто: трохи щось не так, відразу таблетки!

–  Якщо організм потребує підтримки, то чому б і ні? Всі твої сумніви і страхи  – від невпевненості в майбутньому. Пора вже визначатися в житті, а не  бігати  по хмарах.

– Ти маєш на увазі сенс? Ти – мій сенс! – гаряче сказала я і привалилася   скронею до його плеча.

– Не обманюй… Якби  правда, ти б не відмовлялася  вийти заміж, – Роні чмокнув мене в лоб.

– Більше не відмовляюся! – піддавшись раптовому ніжному пориву, сказала я, – Вибирай день.

–  Не  жартуєш?

– Ні. І захищатися не будемо. Ти ж хочеш дитину! Я теж... Втомилася від безділля...

– Фає... – Ронні почав цілувати моє обличчя, – Не обов'язково зараз... Не хочу ловити тебе на необережному слові...

– Ні, це не просто необережне слово, а ціле рішення! Без тебе мені страшно. Ти не уявляєш, як страшно.

Я  казала  правду. 

Відчуття чужої присутності ніяк  не покидало мене.  

Незважаючи на те, що обстановка навколо була  звичайною і спокійною,   я дуже боялася, що саме так і починається психічний розлад особистості. 

І надало ж   вляпатися невідомо в що! 

Відьмою стати захотілося! Ось,  начувайся  тепер...

Під ранок ми віднесли до сміттєвих баків  ті кляті дзеркала,  міцно приклеєні  одне до одного скотчем.