Глава 8.1

Я безпорадно озирнулася на сплячого Ронні. 

Може, якщо я його зараз розбуджу...

– Навіть не думай, – добродушно застеріг нічний гість, – Інакше  біда буде…

Нехай! 

Яка різниця, реальність це чи сон? Я  повинна цього позбутися. Адже буває – причепиться якась нікчемна пісенька і  ніякими силами її з голови не викинеш, а від початку до кінця проспіваєш, і вона зникає... 

Сама кілька разів пробувала і  виходило! Ймовірно, і тут спрацює той самий закон.

Чорт знає, яке застояне болото  підсвідомості я могла розбурхати, створивши коридор дзеркал. 

І  тепер, щоб повернути все на  свої місця, повинна пройти  до кінця,  мною ж розпочату і,  не зовсім зрозумілу  здоровому глузду,  якусь містерію...

– Я гола, – сказала, притримуючи на грудях ковдру, – дай хоча б одягнутися!

– Накинь що-небудь і  вперед!

Я,  ледь не лопаючись від злості, і абияк прикриваючись ковдрою, потягнулася до кинутої на підлогу  футболки Ронні. 

Добре, вона доходить мені майже до колін!

Ще раз з жалем озирнулася на  Ронні,  який безтурботно спав, і подумала, що завтра, мабуть, варто забиратися з цієї квартири до біса...

– Руку! – м’яко наказав  привид.

Дотик прохолодний, дуже міцний, ніби якась невидима сила стиснула мою долоню...

Я  знову спробувала розглянути обличчя прибульця з задзеркалля,   але обличчя у нього,  як і раніше не було   – тільки сіра клубочиста хмара. 

Та  й  весь  силует виділяється з навколишнього простору лише слабким білуватим світінням. 

Дуже важко описати подібне сяйво. Воно схоже на місячне, але  виглядає набагато більш  примарним і містичним.  

Ми пройшли крізь стіну і, як дві тіні, помчали  геть від будинку. 

Йшов дощ, чорні верхівки дерев гойдалися шумно і  гнучко на тлі нічного неба, трохи висвітленого електричними вогнями міста. “Якась суцільна маячня!  – подумала я, ледь не розреготавшись про себе, –  Політ Маргарити  в його найгіршому варіанті!”

І тоді, летячи над сонними нічними районами, я остаточно переконалася:  все, що  зараз відбувається  – дуже яскраве, усвідомлене сновидіння. 

Бо  інакше,  як пояснити  те, що ані дощ, ані жовтневий холод мене не турбують? Тільки вологе листя, зірване вітром, плутається  у  волоссі і  липне  до  голих ніг. 

Та  це лише підтверджує  мої висновки: адже в такому сні  я вільна керувати реальністю, створювати навколо себе той світ, який бажаю... 

А мені дуже подобається цей хоровод з листя, гнаного  вітром. 

Але чому тоді я не можу позбутися клятої тіні,  яка  летить поруч  зі мною пліч-о-пліч? 

Чи, крім мене, у свідомих сновидіннях, є й інші режисери?  

Я дивилася вниз, спостерігаючи за тим, куди ми прямуємо. 

Промайнув кафедральний міський собор зі справжніми королівськими усипальницями, потім центральна площа.  

Річка Аура, утикана по обидва боки ліхтарями, тьмяно блиснула під мрячним дощем, а за нею   – з'явився і наблизився нам назустріч темний, викривлений прямокутник Абоського замку.

Ми пройшли крізь товсту кам'яну стіну, зведену ще в тринадцятому столітті, і опинилися в тісній кімнаті з вузьким вікном і статуєю святого Олафа в кутку. 

З дверного отвору, що містився  напроти,  виходило  тьмяне  світло, там розташовувалася більш простора зала, освітлена світильниками, що імітували середньовічні смолоскипи. 

Я відвідувала цю фортецю кілька разів, одного разу, навіть, з екскурсоводом, який три години розповідав нам з Ронні про Магнуса Ладулоса, за  наказом якого в 1280 році почалося зведення цієї охоронної споруди,  і про третій хрестовий похід, і про розграбування міста Турку данцями, і про монарха-будівничого Юхана, про  його другу дружину Катаріну Ягеллоніку... 

Ронні слухав із задоволенням, задавав екскурсоводу  багато питань, Я  нудьгувала і хотіла швидше закінчити цю муку  – якою б звичною не  стала  для мене фінська,   а все ж  таки сприймати монотонну, напхану подробицями, іменами і датами розповідь чужою мовою,  було трохи  виснажливо.

Набагато цікавіше –  вільно блукати по  нескінченних кімнатах, розглядати старовинних статуетки, шафи, скрині і  фрески на стінах.  

Ронні тоді сказав, що вінчатися ми будемо неодмінно в замковій каплиці...

– Навіщо летіли через все місто? – запитала я   у привида, – Від мого будинку через затоку –  всього два кроки!

– Навіщо? Скажемо так: мені захотілося уважніше розглянути    навколишню місцевість.  

Я  пирхнула  недовірливо. Потойбічний гість милується архітектурою людських  міст? Оригінально!

–  Ти не знаєш, чому в цій фортеці всі вікна асиметричні? – запитав він.

– Ні, не знаю, – відповіла я,  вже нічому не дивуючись. 

Сон,  такий ось безглуздий сон!

– Не будемо відволікатися, – сказав привид після короткої паузи, – Тобі потрібно запам'ятати, де саме  ми стоїм.