7.2

– І чому  ніколи про таке не чула?

– Не думав, що тобі це цікаво…

– Розкажи! 

– Спершу ось що… ти їла? Я ж привіз салат. А ще сир і шоколад, твій улюблений.

– Ні, не хочу! 

– Не можна пити вино і нічого не їсти... 

– То розповіси? – запитала я, дивлячись, як він викладає на тарілку салат і  сир, вже порізаний тоненькими шматочками. 

–  Нема чого розповідати! Мій предок був лопарем – одним із саамських шаманів... Можливо, тому  в мені на короткий час прокинувся  поклик крові?

Звичайно, я читала про саамів, але небагато. І  про те, якою магією вони займалися, мала  дуже туманне  уявлення.

– І він був сильним чаклуном? 

– Він багато чого вмів, – Ронні знизав плечима. – Лікував хвороби, торгував гарною погодою…

– Як торгував?

– Вітром у вузлику, попутним… для кораблів.

– Нічого собі! – вигукнула я і знову потягнулася за вином, але Ронні забрав пляшку.

– Поїж спочатку.

– Мені потрібно заспокоїтися. Ти не уявляєш, що було…Спершу  начебто пожежа, потім ти мене задушив, після цього з'явився цей  привид…  І почав погрожувати! Але ж я не того бажала!

–  А чого ти бажала? – запитав Ронні.

– Чого? – я напружилася, – Мабуть, якогось дива… Зробила все як належить: дзеркала,  свічки… Звісно, не можна було самій у дзеркальний коридор лізти,  а я взяла й полізла.… Мені стало цікаво, що  станеться. І ось, маємо! Побачила якусь маячню!

–  Тому, що ти дуже вразлива.

– Думаєш,   вразлива?  І легко піддаюся  навіюванню? – повільно запитала я, крутячи в пальцях шматочок сиру.

– Краще тобі  відмовитися від думки стати відьмою, – сказав Ронні.

– Після однієї невдачі? 

– Це небезпечно. Насамперед, для  псіхики.

– Але я вирішила і не відступлю, – відповіла після короткого роздуму.

По-перше – моя впертість. По-друге – нещодавна подія  вже не  казался мені такою  жахливою.

Просто наступного разу  спробую  все зробити як треба, без  самодіяльності.

Ронні почав збирати розставлений по кухні брудний посуд і з шумом кидати його в раковину. 

Я зрозуміла – він так робить, аби чимось зайняти руки, і скрикнула  злобно:

– Припини! Цей  гуркіт мене дратує!

– Ти розумієш, що я відчув, побачивши тебе непритомну на підлозі серед палаючих свічок? – запитав Ронні абсолютно байдужим, крижаним  голосом, але це було гірше за будь-який, найлютіший крик.

– То це ти їх загасив?

– Ти розумієш, як сильно я тебе кохаю?...

У мене затремтіли губи, забилося серце. 

Та жодна  любляча душа такого не витримає! 

Я встала з-за столу, підійшла до нього, опустилася на коліна і притиснулася обличчям до його  живота, накачаного регулярними тренуваннями.

Але зараз я зробила це не  тому, що до нестями обожнювала його спортивне тіло. 

Я шукала спокути і спокою. 

Мені нестерпно хотілося випросити пробачення за все: за грубість, за капризи, за необґрунтовані спалахи гніву і несправедливі образи. 

І справа,  навіть,  не в тому, що Ронні – моя непорушна, кам'яна стіна.   

Тут щось інше, більш глибоке, більш древнє, підпорядковане первісним законам, силу яких я відчувала, але не цілком  її розуміла. 

Відчайдушна ніжність – така, якої ніколи раніше не відчувала,  захопила мене.

– Чому ти це  терпиш? Я  приношу тобі одні неприємності, а ти терпиш! І навіть виправдовуєш всі мої  вибрики!   Я ж нахабна, вперта, дратівлива… – пробурмотіла  з надривом, з усією щирістю, на яку була здатна, і   – розплакалася.

Бо  прекрасно усвідомлювала  погані  риси свого характеру: непомірна  самозакоханість, впевненість у тому, що краща за інших, амбіційність.

– А ще ніжна, добра, поступлива... Фає, пообіцяй мені, що викинеш з голови всю цю відьомську дурню, – попросив Ронні, пом'якшуючи голос і ласкаво гладячи мене по волоссю.

– Знаєш, як я сьогодні вранці думала: якщо ти не приймеш у мені відьму – ми розлучимося! – зізналася я, витираючи мокре обличчя об його футболку.

– Що за   дитячи думки! –   посміхнувся Ронні, піднімаючи мене з колін. – Тобі треба вже подорослішати…  Я  вважаю – настав час нам жити разом, так буде простіше і для тебе, і для мене. Я більше не хочу залишати тебе одну. Згодна?  

– Згодна! – видихнула я і потягнулася до його губ.

Чесне слово, зараз я була готова зробити що завгодно, аби  тільки він перестав страждати через мене...

Напевно, вперше за два роки, мені засиналося так солодко і безтурботно на його плечі.

Однак вночі я прокинулася від дивного відчуття, що моє життя руйнується, а я сама нестримно  лечу в палаючу  безодню.