Глава 7.1

– Фаїно! Чуєш мене? Якщо негайно не прийдеш до тями, подзвоню в швидку!

Втретє відкриваю  очі. 

Нічого, нібито, не змінилося.  Моя вітальня, у вікнах  майорять ранні сутінки. 

Сама я  – не на підлозі валяюся, а сиджу між дзеркалами: ноги схрещені, голова ледь не в підлогу впирається.

А  Ронні з силою  стрясає  мене за плечі. 

– Фає! Скажи  хоч щось!

Повільно піднімаю голову. 

Так, схоже, це дійсно Ронні. 

Мій Ронні: звичайний, зі  стурбованим обличчям і  теплим поглядом.

Але мені дуже страшно, я боюся, що це – чергове марення, яке може закінчитися непередбачувано. 

– Справді  ти? – болісно мружачись, розглядала  його риси, все ще не вірячи, що він – справжній…

– Perkele! – вилаявся Ронні  фінською,  – А хто ж іще? 

– Не знаю.  Може, знову, якийсь злісний привид…

– Привид?

– Я бачила… Бачила!

Ронні взяв мене на руки, підняв, і поклав на  канапку  біля стіни.

– Мені вдалося раніше звільнитися,  тож я приїхав. З тобою все гаразд?

– Здається, нічого не болить... 

– Завтра поїдемо до лікаря, –   сказав він.

Але  переляк поступово відступав.  І серце  вже билося спокійніше.

–  Не  поїду  я до лікаря! Це просто  раптове очманіння.  Нічого страшного.

– Hieno! Hyvä, että kaikki on kunnossa… – пробурмотів Ронні, що  означало: “Чудово! Добре, що все гаразд!”...

Ронні, в ті рідкісні хвилини, коли хвилювався або, навіть, сердився – траплялося й таке! – завжди переходив на фінську,  більш рідну для нього мову. 

Напевно,  так йому легше  виплескувати свої  справжні емоції.

– Очманіння ні з того ні з сього не трапляється, – додав він, пригладжуючи  долонею моє розпатлане волосся.

– Я перенервувала… Не думала, що магічні обряди – така складна  і серйозна річ!

Ронні нічого мені на це не відповів. 

Він  пішов на кухню, приніс звідти порожній пакет з-під продуктів, зібрав у нього недопалки свічок, туди ж жбурнув  зім'яту тканину.  Потім зняв велике дзеркало, притулив його відображувальною  поверхнею  до стіни, відірвав від спинки стільця друге, і приставив до першого, використаний скотч викинув у той самий пакет, а стілець відніс назад у спальню.

Напівлежачи на дивані, потираючи пальцями  затерплу шию, я спостерігала  за його спокійними, послідовними  діями. 

Закінчивши прибирання, Ронні підійшов, опустився навпочіпки і питально  подивився  мені в очі.

– Не дивись так! – сказала я. 

– Чому?

– Мені примарилося,  ніби ти мене душив!

– Душив? Я?  

– Ти! Он  тією шторою… Втім, вже не важливо… Це був кошмар! Просто кошмар… – я ласкаво погладила його по обличчю. Пальці мої все ще трохи тремтіли.

– Ходімо на кухню. Я привіз те, що ти просила…

Мені  раптом стало холодно. 

Я взула теплі капці з помпонами і  почалапала за ним на кухню.

Ронні відкрив пляшку, дістав із шафи келихи.

Неприємне відчуття того, що все, що відбувається – чи то сон, чи то обман – не давало мені спокою. 

Промайнула, навіть,  божевільна думка, що я дійсно померла і таким чином продовжую існувати  після смерті. 

Адже ніхто не знає, що там насправді знаходиться, по той бік життя… 

Я уважно оглянула знайому обстановку, намагаючись відшукати в ній ознаки чогось незвичайного, що могло б дати потрібну підказку. 

– Про що  замислилася? – запитав Роні, простягаючи мені келих.

Я взяла і випила залпом, не відчуваючи смаку улюбленого “Ipsusa”.

–  А чому собі не налив? –  запитала підозріло. 

– Ймовірно, доведеться сідати за кермо. Можливо, ти захочеш поїхати кудись звідси… Наприклад, до мене…

– Ще чого! Не збираюся тікати з власної квартири через якийсь дурний кошмар!

Я налила собі ще трохи вина, підійшла до Ронні, який  стояв біля сутінкового вікна, обхопила його однією рукою за шию, притягнула до себе і поцілувала. 

Він відповів, прослизнувши  великою теплою долонею вниз по моїй спині. 

Я звично потерлася об нього всім тілом, і мене охопив гострий, солодкий озноб – як завжди, коли ми цілувалися. 

Чи можна після смерті відчувати такі п'янко-хвилюючі, закликаючі до життя і продовження роду, почуття? 

– То що сталося? – відсторонюючись, запитав Ронні, який, очевидно, не був зараз налаштований на любовні ігри.

– Мені здалося… або… не знаю… загалом із дзеркального коридору хтось вийшов. І він  говорив зі мною, – відповіла я, ковтнувши з келиха.