6.2

Погляд... Ніколи раніше  не бачила я у  Ронні такого холодного погляду... 

Його блакитні очі, незалежно від того, радів він чи сердився, завжди мерехтіли теплими іскрами.

– Що з тобою? – запитала я  хрипко і закашлялася, випльовуючи дим.

– Занадто багато крові...

– Допоможи мені підвестися… Ронні! Та що з тобою?

Він продовжував мовчки дивитися – обличчя мертве, погляд блукаючий.

– Ронні! Що з тобою? Мені страшно! – хотіла закричати я, але вийшов не крик, а якийсь перериваючий шепіт.

– Нічого, – відповів він, накинув  раптом мені на голову гарячу після вогню штору і почав душити. 

Я й пискнути не встигла, як опинилася в пекельній  темряві –  моторошній, без  повітря.  

Хрипіла, втрачаючи голос і билася у агонії, і хапала Ронні за руки, а потім провалилася кудись… 

Відкрила очі. 

Знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що відбувається. Виявилося –  лежу на підлозі у вітальні. 

За вікном вже пізні сутінки. 

Вогники сусіднього будинку, проникаючи з-за   дерев, ковзають по дзеркальній поверхні. Скло ціле, абсолютно ціле, а в кімнаті – ні сліду пожежі. І штора спокійно висить на своєму місці.

Так все це галюцинації? І вогонь, і те, що Ронні душив мене? 

Тремтячими пальцями обмацала обличчя і шию... 

Ніяких ран, ніякого болю, але голова крутиться так, ніби прокинулася після якогось грандіозного застілля. 

З трудом підвелася на лікті, потім сіла, похитуючись,  на підлозі. Котра година? Чому Ронні не прийшов? 

Здригнулася, згадавши те моторошне  ведення. 

Ні,  більше  ніяких  коридорів дзеркал, пентаграм і інших відьомських забавок!  

Та й відьмою мені бути,  однозначно, перехотілося. Завтра ж вивезу ці дзеркала на смітник.

Спробувала підвестися на ноги, як  раптом почула: 

– Сиди  на місці!

Незнайомий, тихий голос долинав з боку вікна. Але я ж тільки-но дивилася туди, і там було порожньо!

Повільно повернула голову. 

На світлому віконному прольоті невиразно виділявся  туманний силует, схожий на той,  що привидівся в дзеркалі. 

І першою, абсолютно справедливою за таких обставин, була думка:  “Я, що, все-таки  померла?” 

Але в душі ні паніки, ні страху – тільки безтурботний спокій.

– Сиджу… –  відповіла про всяк випадок. 

Можу говорити, бачити  і чути, отже, потойбічний світ не такий вже й жахливий!

– Ти створила коридор дзеркал,  –  сказав він  лагідним таким голосом.

–   Напевно… Спробувала…

–  А навіщо ти його створила?

–  Хотіла  закликати  духа-наставника.

Я говорила з ним  чесно,  без страху. 

А навіщо боятися? Я ж  померла і гірше вже не буде.

– Духа-наставника? – повторив він з в’їдливим  смішком. – Але ти дозволила дзеркалам зловити  своє  відображення. Навіщо?

– Хотіла зрозуміти, як це працює. 

–  І ступила на шлях, яким доведеться пройти  до кінця.  А, щоб не нудьгувати в дорозі, заодно, виконаєш  три моїх бажання.

Несподіваний поворот сюжету! Навіть для потойбічного світу – занадто.

– А хіба не повинно бути навпаки? – обережно поцікавилася я. –  Адже я тебе звільнила, так?

– Звільнила. Якби ти не переступила  межу захисного кола, невідомо, скільки б мені ще довелося чекати  слушного  моменту.

– Отже, я зробила тобі  послугу? Випустила  наче  джина з пляшки?  То хіба  не ти, тепер,  повинен виконувати мої бажання? Хоча б одне. 

– І чого ти бажаєш? – поцікавився він.

– Поверни мені життя!

– Але ти не вмирала.  Просто на деякий час перемістилася в паралельний світ.

Моя  спина стала холодною, просто крижаною. 

– І що?

–  Три моїх бажання.

Я подивилася в темне порожнє дзеркало, де, як і раніше, вимальовувався дзеркальний коридор, але вже без мерехтливого світла свічок... 

Невже з кожною  ініційованою відьмою   відбуваються  такі ж чудеса, як  оце  зараз зі  мною? 

– А якщо у мене не вийде?

– Доведеться  дуже постаратися. – відповів він і тихо чомусь розсміявся.

– І які  саме  бажання  я повинна виконати? – запитала, повільно переводячи погляд   знову до вікна.

Але   силует зник, наче його й не було ніколи.

Я підхопилася на ноги одним стрибком і дико озирнулася навколо. Що ж це таке відбувається? 

Кинулася кудись, сама  не знаючи куди, зачепилася ногою за зім'яту тканину і розтягнулася на підлозі, вдарившись головою об косяк дверей.