Глава 6.1

У дзеркальному  коридорі, таємничо-привабливому, переливалися відблиски  від нескінченних свічок.

Я  дивилася всередину  того коридору, не моргаючи, і всі грані поступово почали стиратися,  вони  розтікалися всередині дзеркала, створюючи калейдоскоп  з чорного і золотисто-білого мерехтіння. 

Але незабаром я не витримала  такої напруги і моргнула. 

Коридор повернувся, позначилися його межі,  він став ніби іншим, немов існуючим не в моїй вітальні, а в якомусь чужому, окремому від решти світу, просторі. 

З хитких його глибин з'явився, і почав неспішно наближатися чи то відблиск, чи то силует: чорно-фіолетова димка, яка щомиті  змінювала обриси.

Спершу я  сприйняла її   за химерну гру вогнів, дзеркальних відблисків  і уяви, та  вже через кілька  секунд  з моторошним хвилюванням зрозуміла, що це  – не міраж і не фантазія. 

Силует реальний, він справді існує, нехай і в межах відбитих одне в одному дзеркал. 

А ще я зрозуміла, що не здатна   поворухнутися, і дивитися можу тільки прямо перед собою.

Іншими стали не лише  дзеркала, змінилася й вся вітальня. Уловлюючі боковим зором обриси знайомих предметів, я перестала їх впізнавати. 

Кімната потемніла  і зблідла, пішла наче  вглиб навколишнього простору. 

А цей  простір почав раптом розширюватися стрімко і неухильно, як всесвіт після великого вибуху. 

Силует рухався до мене. 

Я сиділа, зачарована незрозумілим мороком, і бажала лише одного: щоб  він швидше наблизився, щоб  нарешті побачити його риси.

Силует  зупинився на відстані  декількох дзеркальних прольотів.

Він  дивився  просто  на мене. 

А от  я  його обличчя не бачила,  тому що ніякого обличчя у нього не було, а була тільки темно-сіра пляма, звідки в мене й  впивався  той невидимий, вбивчо-пронизливий погляд. 

І в цю мить здатність керувати тілом повернулася до мене.

Агата застерігала: як тільки дух із дзеркала опиниться на відстані трьох прольотів від виходу,  потрібно негайно накрити дзеркало тканиною. 

Я пам'ятала застереження, але дурна впертість і бажання завжди чинити по-своєму, іноді,  навіть,  всупереч здоровому глузду, знову збентежили  мою свідомість.

Замість того, щоб закрити прохід, я наче  нежива,  підвелася зі свого місця, переступила межу захисного кола і опустилася на коліна між дзеркалами, повністю відбившись у магічному  коридорі.  

Силует оповився  сірою пеленою і зник з моїх очей. 

Я  стрімко обернулася.

Гість з нізвідки, як і раніше, відбивався у задньому  дзеркалі, і – мало того! – відновив свій  рух вперед.

Я знову поглянула в перше дзеркало і з жахом відсахнулася, побачивши навпроти, зовсім близько від себе, його обличчя, точніше, тільки  образ обличчя: чіткий овал, де замість звичайних ліній –  суцільна  порожнеча, прорізана спалахами блідих блискавок. Порожнеча, що веде в моторошну безодню якихось пекельних глибин.

Схопила підготовлену тканину, щоб накрити дзеркало.  

Але вона, немов її з силою  вирвали з моїх рук, злетіла вгору чорним крилом і впала  прямо на палаючу свічку. 

Вогонь миттєво  почав пожирати тонку тканину. Під стелю  вдарило   блідо-синє, з помаранчевою серцевиною, зарево. 

“Так не буває! – пронеслася в моїй свідомості несамовита думка. – Вогонь не розгорається  так швидко!” 

Я  спробувала підвестися на ноги і загасити пожежу, але знову  не змогла  ані поворухнутися,  ані рота відкрити, щоб крикнути. 

Зовсім перестала усвідомлювати своє тіло, його більше не існувало. 

Ревуче полум'я, яке вже зжерло половину кімнати, схопило мене за волосся... 

“Напевно, кінець…” – з якоюсь байдужою приреченістю подумала я, розуміючи, що рухатися не можу, отже, і вплинути ні на що не можу.  Невідомі, міцні кайдани обвивалися навколо мого тіла все жорсткіше, все сильніше... 

Так іноді буває, коли потрапляєш в задушливі лапи кошмарного сну, часом більш реального, ніж справжнє життя...

Велике дзеркало лопнуло, немов від сильного удару зсередини. Темні, гострі блискавки скла полетіли мені в обличчя, вп’ялися в шкіру, заподіявши різкий, миттєвий біль. 

Ні! Ні в якому сні не можна відчувати такого болю! 

Це все наяву, і я вмираю! Згораю заживо через власну дурість! 

Моє волосся і одяг палали, але болю  від опіків не було.

Навпаки, мене охопили незрозумілий спокій і  дивна безтурботність,  а потім пекучий, гіркий дим  ватою забився в груди і позбавив дихання. 

Свідомість попливла... Все?

– То ти вирішила спалити будинок? –  раптом заговорив до мене голос  Ронні. 

Ронні міг увійти в квартиру, у нього є ключ…

Він  зірвав штору, легко збив вогонь, що пожирав не півкімнати, а всього лише шматок тканини, призначений для закривання дзеркала, і тримаючи  покривало в руках, нахилився наді мною.