5.2

Начебто й нічого такого, але  серце сіпається, немов перед  доленосною подією, і незрозумілий страх   не забарився – так і намагається  встромити в душу своє холодне, гостре жало. 

І важко розібратися чого саме  боїшся: чи то відомої сили, чи то невідомої. 

Так, дуже нелегко пізнавати себе!

Спальня – місце сакральне, спальня завжди повинна залишатися енергетично чистою, тому для  задуманого ритуалу вона не підходить, а ось вітальня – саме те! 

Єдина турбота – правильно розмістити дзеркала.

Велике я повісила на стіну, де вже був вкручений гачок: халтура, звичайно, але вибору поки немає. 

Добре й те, що  нижнім краєм дзеркало  впирається в підлогу, а не висить над нею. 

Дзеркало  поменьше  потрібно встановити  на відстані пари метрів так, щоб воно повністю відбивалося у великому.

Довелося  вигадувати.

Взяла стілець з високою спинкою, приставила  до нього дзеркало тильною частиною, акуратно  примотала скотчем – навколо спинки і нахлестом на дзеркальну раму,  – щоб саму поверхню не зачепити, щоб ніщо не заважало відображенню. 

Потягнула... Начебто тримається міцно. 

Якщо дзеркало під час обряду зрушиться з місця – поганий знак, а якщо впаде… Ні, про таке краще, зовсім, не думати.

Крейдою  накреслила на паркетній підлозі  зелене коло.  

Агата стверджувала, що вибір кольору не є принциповим і залежить тільки від особистих уподобань відьми, яка здійснює обряд.

Пів на п'яту... 

Я відрегулювала дзеркала. Менше дзеркало відбилося у великому і вийшов коридор, що веде в нескінченність. 

Свічки: круглі,  з широким стійким дном,  я розмістила навпроти дзеркал  так, щоб два вогники у відбитті  злилися в один.  

Здається, все готово... 

Вдивлялася зачаровано, намагаючись розглянути що-небудь, що знаходиться по той бік  дзеркального коридору.  

У голові легенько клацнуло, немов пішов якийсь відлік, і знову пролунав голос Агати: «Дзеркало – портал між світами, звідти може вибратися все, що завгодно. Якщо обряд піде не так, потрібно негайно  накинути на дзеркало чорну тканину».

Я насилу відірвала погляд від  безмежної глибини  і пішла за тканиною. 

Годинник у голові продовжував цокати.

Готово. 

Задернула  штори. Вони у мене темні, щільні, створилася така напівтемрява, навіть більш таємнича, ніж звичайна нічна.

Тепер потрібно дивитися прямо вглиб дзеркального коридору. 

Як же це краще зробити? 

Агата категорично заборонила відбиватися в дзеркалі тому, хто проводить обряд – є ймовірність, що  якась  істота, як раз у відбиток і вселиться. 

А  це  вже зовсім не весело, це як порча, тільки вдесятеро гірше – сутність почне пожирати твої сили, твою енергію і взагалі все, до чого дотягнеться.  

“Перегинає Агата”, – недовірливо подумала.

Спробувала уявити зовнішність цієї сутності, але нічого оригінальнішого за чорта з рогами і п'ятачком замість носа, моя уява не зобразила.

Настрій рішучий. Впевненість так і лізе з усіх дірок. 

Зовсім скоро, сприйняття  розшириться, чакри активізуються, а  стіни, що затуляють від мого погляду справжню квінтесенцію світобудови, впадуть! 

Але з  якогось   далекого,  глухого кута свідомості доносився  уїдливий смішок здорового розуму. 

Ти  – безпросвітна дурепа! – казав розум, –   В  твоєму  віці пора думати про навчання і вдалу  кар'єру, а не про духів із дзеркала.

Ні, дивитися збоку незручно... 

Я сіла верхи  на стілець, до якого було прикручено менше дзеркало, і спробувала подивитися зверху.  

Нескінченний коридор трохи нахилився вниз. 

Здавалося,  що  він йде під землю. 

Чорну тканину поклала поруч, якраз під рукою.

Я не мала уявлення, як саме слід дивитися в дзеркальний коридор, що  потрібно робити,  і про що думати. 

Тому вирішила зовсім не думати, – так у мене виходило ще з самого дитинства.  

Одного разу,  навіть, мати налякала.

Ось сиділа собі за столом, робила уроки  і раптом відключилася: в голові тиша, обличчя застигло, погляд в одну точку – хвилин п'ять просиділа.  Мати кричала  над вухом, а я – ні звуку!

Тож,  вона  мене наступного дня до  лікаря  потягла. 

Потім вже  я намагалася не відключатися на очах у інших, тільки в повній самоті.

Отже... дивлюся...