1.2

Я  лежу на товстому килимі, серед м'яких  строкатих подушок і покривал,  що густо пахнуть травами.

Мені дуже добре, тепло. Тіло  легке, наче пір’їнка.  

Час від часу  воно, погойдуючись, піднімається вгору, немов  невагомий серпанок, тому до мене не  відразу доходить,  що в цьому сні мені не двадцять років, як у реальному житті, а  дев'ять або десять.

– Що з нею? – запитує голос когось, кого я не бачу. Чоловічий. Досить приємний.

–  Вона  блекоти об'їлася…

Не алегорично. Справді об'їлася.  Знайшла біля річки цілий кущ  і з'їла з задоволенням.

Це  я сама звідкись знаю. Немов, уже жила в цьому сні. 

Або... Ні,  будь-які припущення – безглузді.

Жорстка долоня продовжує гладити моє чоло і обличчя. Мені це шалено подобається, хоча тіло слабке – ні рукою, ні ногою не поворухнути...

– Молоко з травами? –  запитує чоловічий голос. 

Молоко з травами? Я молоко терпіти не можу!

– Випий, люба, це тобі допоможе, – шепоче циганка.

Я  знову відкриваю очі. 

– Бабусе Земфіро! 

– Нічого, рідна, скоро все мине…

Бабусе Земфіро? 

То ця стара циганка,  з сивиною в вугільно-чорному волоссі і  в кольоровій хустці на плечах, моя бабуся?

Я намагаюся підвестися. Чаша опиняється біля моїх губ, і я повільно п'ю. Молоко тепле, солодке, з присмаком трав.

– Я не помру, бабусе?

Мене нудить, голова все ще крутиться.

– Ні, не помреш...

Чоловік, чий голос я чула, підходить до мене. 

Він теж дуже гарний, справжній циган: чорне  кучеряве волосся, чорні пекучі очі, смаглява шкіра.

– Не хвилюйся, моя дівчинко, – каже він  і кладе мені на лоб важку долоню, –   я тебе більше не відпущу. Залишишся тут, з нами…

– Добре, тату… –   я тихо зітхаю  і знову заплющую очі.

Земфіра   починає монотонним голосом шепотіти щось циганською мовою.     

Шепіт зірок, подих вітру, тріск багаття,  і голоси нічних птахів вдалині. Повітря гаряче  – гірке і солодке одночасно. 

Так  і мені – одночасно і добре, і погано.

Я дрімаю, крізь сон слухаючи їхню розмову:

– Ми не можемо залишити її тут, –  каже Земфіра  глухим голосом.

– А якщо відвеземо кудись? –  питає чоловік, –   Адже Фаїна моя дочка.   Відвеземо далеко, далеко… Щоб вона її не знайшла.  

Вона? Хто вона? 

У моїй голові повільно лопаються якісь  райдужні бульбашки, а з них вилітають   рожеві коні з крилами…

– Е-е-е, – з сумом тягне  Земфіра, – куди ж ми її відвеземо, синку!   Не такі вже й великі наші краї. А кочувати ми більше не будемо...

– Так придумай щось! Ти ж шувані! Всі таємниці  знаєш...

– Краще помовчи тепер!  – голос циганки стає суворим, – Хіба я не попереджала тебе –  не зв'язуйся з дівчиною чужого роду! Але ж тобі своїх, циганських дівчат замало було.  А тепер дитину поділити не можете, тягнете, бідолашну, в різні боки. А про саму дівчинку не думаєте! 

– Хіба вона не нашому роду належить?

– Не знаю, – Земфіра  зітхає: повільно, натужно, – Я тут долю її підгледіла.  Дуже заплутана доля. Осторонь  від нас від усіх…

Я болісно здригнулася  всім тілом  і підскочила на кріслі. 

Шия заніміла так, що  я насилу повернула голову...

Половина третьої ранку. 

Прощавай, безтурботний сон!

Чому спогади повернулися саме зараз? 

Я смутно пам'ятала час, проведений  у циганському таборі. А облич, так і, поготів, не пам'ятала.  

Мати тоді все ж таки забрала мене. Закон був на її боці. 

Але батько поклявся, що не відступить і все одно мене  поверне.

Мати  боялася порчи, прокляття, боялась, що цигани  щось з нею зроблять. Пам'ятаю, як вона про це говорила...

А потім доля втрутилася. Матері пощастило.

Ми переїхали до  Фінляндії, коли мені  виповнилося одинадцять. Неймовірно хитрим способом  мати  змогла  одружити на собі заїжджого гостя з-за кордону.  Чорт знає яким  вітром занесло  його  до нашого глухого містечка! 

І  скоро, зібравши лише необхідні речі, зі мною під пахвою, без жалю  залишила вона  рідну глушину, і втекла  через кордон до щасливого життя...

Адже вона вважалася матір'ю-одиначкою, в графі батько стояв прочерк. 

Коли  я народилася, родичі заборонили  батькові визнавати дитину, оскільки її народила не циганка.  

А після мати і сама відмовилася від його допомоги.