Глава 1.1

Осінній місяць,  який  висів в отворі розгорнутих штор, дивився на мене осудливо. 

Швидше за все, він теж вважав, що другий шматок  горіхового торта,  так необачно  з'їдений  о десятій годині вечора,   виявився зайвим...

Але  турботливий  Ронні – принц будь-якої мрії –   без жодних докорів сумління  підсунув  мені цей клятий торт.

Ми  вечеряли в ресторані  декілька годин тому.

Ронні замовив два десерти,  потім  відрізав від  свого невеликий шматочок, а решту звалив на мою тарілку.

Я скривилася.

–  Чому ти нічого не їси? – запитав Ронні.

Мабуть, його засмутило те, що я  так   ліниво   колупаю  виделкою традиційні  фінські страви: печену картоплю під соусом,  тушковані овочі та лосося на грилі.

– Я їм...

– Ти сьогодні, взагалі,  що-небудь їла?

– Угу!

– Коли? – наполягав Ронні.

– Здається, вранці...

Ресторанна їжа мені  не подобається.  

Це, звісно, вишукано, але надзвичайно нудно: все таке  гарне, чепурненьке, прилизане, кожна оливка  або печиво на своєму, чітко вивіреному, місці.  

До того ж я не ненавиджу    їсти в оточенні людей, які жують, п'ють, і базікають.

А ще ця приглушена музика і – світло,  настільки   безнадійне  і томливе,  що так і підмиває змахнути  руками наче  у поганій трагедії, і завивати страшним голосом: Яду мені, яду!

– Ти дуже худа! – зітхнув  Ронні наприкінці  вечері.

Я подивилася в його  жалісливі  очі і з огидою доїла торт, який,  до того ж, виявився обурливо  смачним.

–  Поїхали   звідси...

Ронні довіз мене до під'їзду, поцілував в губи, які ще зберігали сліди шоколадного крему і залишив.   Навіть в квартиру підніматися не став. Він завжди  дуже зайнятий,  а сьогодні – розумієте –   пообіцяв батькам, що переночує   в їх шикарному триповерховому особняку на островах.

Кликав і мене з собою, але я тільки фігу йому скрутила – свою затишну квартиру ні на який особняк не проміняю.

– Фає, дівчинко  моя, – приречено зітхнув Ронні, – Я не знаю, як ти впишешся в нашу сім'ю. Але я кохаю  тебе...

Те, що другий шматок торта  однозначно  був зайвим, я зрозуміла,  коли лягла спати. 

Заснути довго не виходило.  

Варто було трохи  перескочити  межу  реальності, як  жахливі видіння починали   хапати мене своїми  чіпкими пальцями,  під    ногами чавкало болотне трясовиння, а з задушливої, в'язкої темряви  на мене  кидався  бородатий мужик з оскаленими зубами і величезним тесаком  в закривавлених  руках.

А з усіх боків летів вкрадливий шепіт:

–  Стань  відьмою, зупини цей жах  своєю силою…                                       

Я прокидалася, задихаючись від нападу нудоти,  усвідомлювала, що знаходжуся  вдома,  безвольно  падала  назад на мокру подушку, і  знову  провалювалася хтозна у яку прірву.

І починалося нове коло... 

Коли   в черговий раз тікала від чергового маніяка, але тепер вже з моєї спини стирчала сокира – терпіння закінчилося. 

Я підскочила, сіла на ліжку і покривалом обтерла обличчя від холодного поту. 

Серце калатало наче навіжене.

Горіховий торт лежав  у шлунку, немов шматок цегли. 

Віддихавшись,  я схопила телефон, щоб  зателефонувати Ронні і благати його про допомогу, але потім передумала і  повільно поклала телефон на місце. 

А може, справа зовсім  не в торті?

На годиннику  дві години ночі. Навколо висить  густа важка  тиша. 

Будинок  мой  розташований, вважай,  в лісі, далеко від дороги, тому  ні гудіння машин, ні іншого дратівливого шуму в квартиру не долітає.

То може кави зварити? Кава завжди допомагає.

Зістрибнула з ліжка і вже   зібралася бігти на кухню, але згадала, що кавоварка  наказала довго жити. Якраз уранці.

Тоді   увімкнула комп'ютер, щоб послухати легку музику.

Крісло у мене шикарне, з відкидною спинкою, ергономічне. 

Слухаючи музику,  зімкнула повіки і сама не помітила, як занурилася  в темний,  в'язкий вир дрімоти,  і почала гойдатися  на гарячих хвилях  – без думок, без почуттів. 

Потім  ці хвилі винесли мене кудись.

Я прокинулася, відкрила очі...  

Над головою  майорить  безтурботне небо з міріадами великих і дрібних зірок. І ці зірки  мені безперестанку підморгують  і  корчать усілякі дурні гримаси.

Я, прикрита клаптиковою ковдрою,  лежу  на чомусь дуже м'якому. Неподалік тріщить вогонь, пахне   димом, звідкись чути звуки гітари.

Нічого собі, видіння! Або ні?

Наді мною схиляється жіноче обличчя: смагляве, з різкими, але красивими рисами, незважаючи на зморшки і запалі очі з  каламутними білками.