Розділ 9. Світло

Віра прокинулася від тиші — не від порожньої, глухої, яку вона знала так добре, а від тієї особливої, ранкової, коли світ ще не встиг увімкнути свій поспіх і шум. За вікном повільно падав сніг, м’яко вкриваючи місто білим покривалом, ніби намагаючись приховати всі його гострі кути й старі рани.

Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і усміхалася — тихо, сама до себе, ніби боялася сполохати це нове, тендітне відчуття щастя.

Тіло пам’ятало вчорашній вечір — не як жагу чи пристрасть, а як глибоке, зцілююче тепло. Поцілунки Євгена були не вимогливими, не жадібними — вони були уважними, обережними, ніби він збирав її по частинках, повертаючи те, що вона давно вважала втраченим. Віра давно не відчувала себе так — не жінкою «після всього», а жінкою зараз, живою, бажаною, вартою ніжності й турботи.

Вона підвелася, накинула м’який светр і підійшла до вікна. Ялинка на площі ще світилася в ранковій імлі — ніч не хотіла її відпускати. Різдво, подумала Віра. Справжнє. Без гучних слів, без показної радості. Просто тихе, особисте диво, що оселилося всередині й зігрівало зсередини.

Телефон завібрував на тумбочці.

Євген: Доброго ранку. Сподіваюся, ти добре спала.

Віра не відповіла одразу. Притисла телефон до грудей, ніби хотіла втримати це легке, світле хвилювання, що розливалося по тілу теплими хвилями.

Віра: Добре. Дякую за вчора. За все.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Євген: Це я маю дякувати. Знаєш… я сьогодні вранці вперше за довгий час прокинувся без важкості в грудях.

Віра заплющила очі, відчуваючи, як його слова торкаються чогось глибокого, інтимного. Вона знала, що він не з тих, хто говорить зайве, — і саме тому кожне слово мало вагу, ніби коштовний камінь, що блищить у променях сонця.

— Може, так і має бути, — прошепотіла вона в тишу квартири. — Коли життя повертається не з феєрверком, а з тихим, теплим світлом.

Після обіду почувся дзвінок у двері — несподіваний, але такий бажаний. То був Євген — з пакунками з супермаркету в руках. Нічого особливого: свіжі продукти, ароматна кава, солодощі до неї, пляшка хорошого вина. Але в цьому простому вчинку була така щира турбота про жінку, яка йому стала не байдужою, — він подумав про неї, про те, щоб їй було затишно, тепло, щоб день пройшов легко. Він не міг не заїхати, не побачити її ще раз, хоч би на мить.

Кава на кухні вперше за довгий час не віддавала гірчинкою самотності, а зігрівала теплом — справжнім, живим. Простий обід ледь не переріс у вечерю: вони сиділи за столом, сміялися, говорили про дрібниці — про його доньку, про її сина, про роботу, яка вже не здавалася вироком, а просто частиною життя. Євген дивився на неї так, ніби бачив не колишню пацієнтку, а жінку, яку хоче оберігати, — з теплотою, з захопленням, з тихою вдячністю за те, що вона є в його житті.

— Я поговорю з дружиною, — сказав він тихо, стискаючи її долоню під столом — міцно, надійно. — Не сьогодні. Але скоро. Я більше не хочу жити «між», у півтіні.

Віра кивнула, дивлячись йому прямо в очі, і відчула, як серце наповнюється спокоєм. — Я не поспішаю, — відповіла вона чесно, усміхаючись м’яко. — Мені важливо, щоб ми були справжні. Без тіней від минулого.

Він усміхнувся у відповідь — тепло, впевнено. — Саме так і буде. Ми не поспішатимемо. У нас попереду ще багато часу.

Коли вечір наблизився, Євген підвівся — не тому, що не хотів залишитися (Віра бачила в його очах бажання, турботу, тепло), а тому, що пообіцяв донці бути вдома. Він не міг підвести її, не міг зрадити свою відповідальність — і саме ця риса робила його ще дорожчим, ще надійнішим. Він обійняв Віру біля дверей — довго, ніжно, притискаючи до себе, ніби хотів запам’ятати її тепло, її аромат. Поцілував — повільно, з такою турботою, що сльози радості підступили до очей.

— Я не залишуся сьогодні, — прошепотів він, торкаючись її щоки. — Не тому, що не хочу. А тому, що обіцяв Олесі. І тому, що з тобою я хочу все робити правильно. Чесно. Без поспіху.

Віра кивнула, притулившись до його грудей ще на мить. — Я розумію. І це... робить тебе ще кращим.

Він пішов — з обіцянкою зателефонувати, з усмішкою, що залишилася в її серці.

Увечері Віра прикрашала дім — дістала старі скляні іграшки, запалила свічки, увімкнула тиху музику. Квартира наповнилася теплом і ароматом хвої — справжнім, домашнім. Подзвонив син — з Італії, з усмішкою в голосі, що відчувалася навіть через тисячі кілометрів.

— Мамо, ти якась інша, — сказав він. — Світліша. Щасливіша.

Вона засміялася — тихо, крізь ледь помітні сльози радості. — Мабуть, так і є.

Коли вона вийшла на балкон, місто вже сяяло тисячами вогників. Сніг тихо падав, і кожна сніжинка здавалася маленьким благословенням. Віра притулилася до перил і дозволила собі подумати про майбутнє — без страху, без сумнівів, з тихою впевненістю.

Різдво не було гучним. Не було ідеальним. Але воно було живим. І цього разу — вона йшла в нього не сама. З ним. З людиною, яка обрала чесність, турботу й час — для них обох.