Розділ 8. Дотик

Вони йшли повільно, ніби місто саме підлаштовувалося під їхній ритм — засніжені вулиці тихо шелестіли під ногами, вітрини магазинів мерехтіли теплим золотавим світлом, гірлянди на деревах підморгували тисячами різнокольорових вогників, ніби схвалювали цю несподівану, але таку бажану близькість. Віра відчувала тепло його долоні крізь тонку тканину рукавички — міцне, надійне, і дивувалася, як легко це тепло пробирається всередину, розтоплюючи кригу, що роками стискала серце. Кожен крок здавався легшим за попередній, ніби ноги самі несли їх далі, не бажаючи закінчувати цей вечір, повний тихого дива.

«Давно ти не гуляла просто так, без мети?» — запитав Євген тихо, дивлячись на неї з ледь помітною усмішкою, що робила його ще привабливішим у мерехтінні вогників.

Вона замислилася на мить, вдихаючи холодне повітря, просякнуте ароматом хвої й димку від вуличних кіосків. «Мабуть, кілька років. Я завжди кудись поспішала — на роботу, від проблем, до ілюзії контролю. Або просто... тікала від тиші».

«А сьогодні?» — його голос був низьким, теплим, ніби запрошував до відвертості, і в ньому чулася нотка радості, що вона тут, поруч.

«Сьогодні… — вона усміхнулася, дивлячись на сніг, що м’яко падав навколо, вкриваючи все білим пухом. — Сьогодні я дозволила собі зупинитися. І дихати. З тобою».

Євген кивнув, ніби розумів кожне невисловлене слово, і стиснув її руку трохи міцніше — ледь помітно, але так, що по тілу пробігла приємна хвиля тепла.

Пара мовчала деякий час, але це мовчання було комфортним, наче пауза між улюбленими нотами пісні — потрібна, правильна, повна сенсу й ніжності.

Їхні кроки зупинилися біля маленького різдвяного кіоску, де пахло корицею, апельсинами й гарячим вином так спокусливо, що Віра мимоволі засміялася — легко, щиро, ніби забула, як це робиться, і раптом згадала.

«Ти любиш глінтвейн?» — запитав Євген, вже тримаючи два паперові стаканчики, і його очі блиснули грайливо.

«Дуже, — відповіла без вагань, беручи свій і зігріваючи долоні об гарячі стінки, відчуваючи, як тепло проникає крізь шкіру. — Особливо той, який п’ють повільно, насолоджуючись кожним ковтком. І компанією».

Деякий час вони так і стояли поруч, плече до плеча, дивлячись, як сніг осідає на дахах машин, на ялинках уздовж вулиці, і пили маленькими ковтками. Вино було терпким, теплим, з нотами спецій, апельсинової цедри й гвоздики, що розливалися по тілу приємною хвилею, розслаблюючи й зігріваючи зсередини, викликаючи легке, солодке сп’яніння. Євген розповідав про лікарню — не хвалячись, а просто, про втому після довгих змін, про відповідальність, що іноді тисне важче за будь-який діагноз, про моменти, коли хочеться просто мовчати й дивитися у вікно. Віра слухала, і відчувала: це не сповідь заради жалю, а довіра — тиха, справжня, що робила його ще ближчим.

«У мене є донька, Олеся, — його рука ніжно обійняла жінку за талію, а погляд був спрямований на вогники вдалині. — Вчиться в медичному коледжі. Я багато часу приділяю донці — мабуть, намагаюся компенсувати те, чого не вистачає в іншому і бути для неї найближчим другом».

«Це добре, — відповіла Віра м’яко. — Діти це відчувають. Навіть коли не кажуть».

«А у тебе?» — обережно спитав він, дивлячись прямо.

«Син, Олег — усміхнулася вона, і в голосі з’явилася тепла гордість. — Йому двадцять чотири. Зараз у Римі, музикант. Сміливіший за мене — поїхав за мрією, не вагаючись».

Євген глянув на неї уважно, ніби бачив глибше, і посміхнувся. «Не думаю, що він сміливіший. Ти теж робиш крок — прямо зараз. І це... неймовірно».

Глінтвейн закінчився, але тепло від нього залишилося — приємне, легке сп’яніння, що робило світ м’яким та різнобарвним. «Мабуть, машини краще залишити тут, — сказав Євген з усмішкою, що змушувала серце танути. — Прогуляємося пішки. Якщо ти не проти».

Віра кивнула, відчуваючи, як серце робить радісний стрибок — легкий, щасливий. «Зовсім не проти. Навпаки».

Вони рушили далі — повільно, петляючи тихими вуличками, де сніг ставав густішим, а вулиці — порожнішими, ніби місто дарувало їм приватність. Євген розповів про дружину — тихо, без гіркоти: два роки за кордоном, формальний шлюб, що тримався на звичці й страху змін. «Я не наважувався поставити крапку… до сьогодні, — зізнався він, зупинившись і дивлячись на неї з такою щирістю, що дихання перехопило. — Мені здавалося, що стабільність важливіша за почуття. Що так правильно для доньки, для себе».

Віра не ставила зайвих запитань — лише слухала, стискаючи його руку міцніше, відчуваючи, як його слова торкаються її душі.

«А сьогодні?» — запитала вона нарешті, зупинившись і дивлячись йому в очі, де відображалися вогники й сніг.

Він усміхнувся — сумно, але з надією, що світилася яскраво. «Сьогодні я думаю, що життя коротше за наші страхи. І що іноді потрібно просто... дозволити собі відчувати. З тобою».

Коли вони дійшли до її будинку, Віра відчула легке розчарування — вечір закінчився надто швидко, ніби час спеціально прискорився, не бажаючи відпускати їх. Сніг все падав, вкриваючи плечі білим нальотом, ліхтар біля під’їзду світив м’яко, відкидаючи теплі тіні на їхні обличчя.

«Дозволь провести тебе до самих дверей», — сказав Євген тихо, не відпускаючи її руку, і в голосі чулася ніжність, що змушувала серце танути.

Вони зупинилися біля входу в під’їзд. Світло падало так, що його обличчя було зовсім близько — риси чіткі, очі глибокі, щетина ледь помітна в тіні, і він виглядав таким бажаним, таким справжнім. Він підняв руку повільно, зупинивши долоню біля її щоки — не торкаючись одразу, даючи час відступити, якщо захоче.

«Можна?» — запитав тихо, майже шепотом, і очі його горіли теплом.

Віра кивнула, відчуваючи, як подих перехоплює від передчуття — солодкого, трепетного.

Його пальці торкнулися шкіри — теплі, обережні, ніби боялися злякати, але водночас повні бажання. Ковзнули уздовж лінії щоки, підборіддя, і він нахилився. Поцілунок був не поспішним, не бурхливим — м’яким, глибоким, повним ніжності, що накопичилася за роки самотності. Його губи були теплими, трохи шорсткими від холодного повітря, і торкалися її з такою обережністю й пристрастю водночас, ніби він лікував — знімав шар за шаром увесь біль, втому, сумніви. Віра відчула, як тіло розслабляється, як серце б’ється рівно й сильно водночас, як усередині розливається зцілююче тепло — те, що довго було забороненим, а тепер стало таким природним. Вона відповіла — спершу несміливо, потім сміливіше, притискаючись ближче, відчуваючи, як його руки обіймають талію міцно, надійно, як подих змішується з її, як світ навколо зникає. Цей дотик був важливим для них обох: для неї — пробудженням жінки, поверненням віри в бажання й ніжність; для нього — проривом через стіну стриманості, визнанням права на щастя.