Розділ 7. Під ялинковим сяйвом

Сигналізація вила пронизливо й голосно, ніби обурювалася за всіх одразу — за хамство паркування, за втому накопиченого дня, за весь цей передсвятковий хаос, який мав би вже скінчитися тихим затишком. Віра стояла посеред засніженої парковки, схрестивши руки на грудях, і відчувала, як до щік приливає гарячий жар — суміш роздратування, сорому й безсилля перед власною імпульсивністю. Морозне повітря щипало шкіру, сніг тихо осідав на волоссі, а гірлянди з ялинки неподалік миготіли байдуже, ніби насміхаючись над її маленькою катастрофою.

«Чудово, Віро, просто чудово…» — пробурмотіла вона собі під ніс, вже шкодуючи про той необережний копняк по колесу. Серце калатало швидше, ніж хотілося б, — не лише від злості, а й від передчуття, що хтось зараз вийде й влаштує скандал.

Віра завмерла, відчуваючи, як подих перехоплює. «Ви?..» — видихнула вона тихо, ледь чутно, ніби боялася, що голос зрадить усе її хвилювання, всю цю ейфорію, що раптом вибухнула всередині, наче феєрверк у темряві.

Євген теж зупинився на півкроку, і на його обличчі — красивому, харизматичному, з тією легкою щетиною, що підкреслювала виразні риси, з глибокими темними очима, що ніби вбирали все світло навколо — промайнуло чисте, щире здивування. Здивування, що миттєво змінилося радістю — теплою, відкритою, такою, що робила його ще привабливішим. Він був без халата, у темному пальті, що сиділо на мускулистій фігурі ідеально, і в цю мить виглядав не просто лікарем, а чоловіком, до якого хочеться пригорнутися, сховатися від усього світу, відчути його силу й тепло.

Його погляд ковзнув від її обличчя — до машини позаду, до свого джипа, що несамовито блимав фарами й завивав, — і знову повернувся до неї, ніби не міг відірватися. У глибоких чорних очах спалахнуло щось яскраве, живе — впізнавання, радість, ніби він теж чекав цієї зустрічі довше, ніж готовий був визнати.

«Віра…», — сказав він тихо, низько, ніби перевіряючи ім’я на смак, і воно прозвучало так інтимно, так тепло, що по шкірі пробігли мурашки, а серце рвонуло вперед з чистою ейфорією.

Вона кивнула — безглуздо, мовчки, боячись, що якщо скаже щось зайве, цей крихкий, чарівний момент розтане, як сніжинка на долоні.

«Це… твоя машина?» — запитала вона нарешті, показуючи рукою на джип, і голос її ледь тремтів від суміші збентеження й радості, що переповнювала груди. Вона наважилася ось так просто перейти на «ти», хоча бачила його вдруге в житті.

Євген глянув на колесо, потім знову на неї — і раптом усміхнувся. По-справжньому, щиро, з теплом у кутиках очей і тією харизмою, що змушувала серце битися швидше. Усмішка робила його ще красивішим — сильним, впевненим чоловіком, до якого так і тягнуло доторкнутися, пригорнутися, відчути, як його руки обіймуть надійно, захищаючи від усього світу.

«Моя, — підтвердив він, і в голосі прослизнула легка іронія, але тепла, грайлива. — І, здається, я справді став трохи… незручним сусідом по парковці».

Віра знітилася, відчуваючи, як жар на щоках посилюється. «Я чекала хвилину-другу, а потім… — вона знизала плечима, намагаючись усміхнутися. — Невдалий день. Нерви».

«Судячи з того, як виє сигналізація, — усміхнувся він ширше, підходячи ближче з тією впевненою, мужньою грацією, — невдалий день не тільки у тебе».

Він швидко вимкнув нав’язливе звучання — одним натисканням на брелок, — а потім, не вагаючись, сів за кермо й перепаркував джип, звільняючи її машину. Коли повернувся, вони вже стояли зовсім близько одне від одного — між ними лише холодне зимове повітря, просякнуте ароматом хвої, і різнокольорове світло гірлянд, що падало з величезної ялинки, розфарбовуючи їхні обличчя теплим золотом, червоним і синім.

«Віро… як ти почуваєшся?» — запитав він тихо, і в цьому запитанні було стільки щирої турботи, стільки більше, ніж проста ввічливість — ніби він справді чекав на відповідь усім серцем.

«Краще, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі, і голос її став м’якшим, трепетним. — Дякую тобі. Хоча, як бачиш, нерви ще іноді здають позиції».

«Ти маєш повне право, — сказав він, і в його погляді промайнуло розуміння, тепле й глибоке, а голос став нижчим, впевненішим. — Передсвятковий період — не для слабких. Він усіх нас перевіряє на міцність».

Вони обоє засміялися — легко, несподівано, ніби знайомі не тижні, а роки. Сміх розчинився в холодному повітрі, а навколо снували люди: пари, що трималися за руки, сім’ї з дітьми, що тягнули батьків до ялинки, малюки з солодкою ватою на паличці. Грала тиха різдвяна музика, пахло корицею, глінтвейном і свіжою хвоєю. Різдво було скрізь — у вогниках, у сміху, у снігу, що м’яко падав, — і раптом Віра зрозуміла, що вперше за цей рік не почувається зайвою в цьому святі, не сторонньою спостерігачкою за чужим щастям. З ним поруч усе ставало своїм.

«Ти теж прийшов… просто так? Подивитися на ялинку?» — запитала вона, намагаючись приховати, як сильно їй хочеться, щоб він залишився довше, щоб цей вечір не закінчувався.

Євген кивнув, ледь знітившись — рідкісна вразливість на його стриманому, але такому привабливому обличчі. «Хотів просто постояти тут, подивитися на вогники. Дивно, правда? Зазвичай у мене немає на це часу — зміни, донька, рутина…»

«Нічого дивного, — відповіла вона тихо, дивлячись на нього з теплотою, що переповнювала серце. — Іноді дуже хочеться згадати, що ти — не лише робота, не лише обов’язки. Що ти ще можеш просто… бути».

Він уважно подивився на неї — на світлий шарф, що м’яко обрамляв обличчя, на біляве волосся, що ледь ворушилося від вітру, на очі — живі, теплі, зовсім не ті, що він бачив у лікарняній палаті, повні втоми й болю. Тепер у них було світло — обережне, але справжнє, і це робило її ще красивішою.

«Може… — почав він, і голос його став нижчим, впевненішим, ніби він нарешті дозволив собі те, що тримав у собі тижні. — Може, прогуляємося разом? Хоч пару кроків. Якщо ти, звісно, не поспішаєш додому».

Віра відчула, як усередині щось стискається від хвилювання — солодко, болісно знайомо, — і водночас розквітає теплим цвітом, ніби після довгої зими нарешті прийшла весна. Вона могла відмовитися — сказати, що втомлена, що треба додому, що це все надто ризиковано для її серця, яке вже раз розбилося. Могла знову сховатися за стіною звичної самотності.