Розділ 6. Паралельні дороги

Робочі дні Віри злилися в один безкінечний сірий потік, де години тягнулися повільно, наче густі краплі смоли, а дні пролітали миттєво, залишаючи лише втому й порожнечу. Вона приходила в офіс рано, коли коридори ще пахли кавою з нічної зміни прибиральниць і свіжим миючим засобом, і йшла пізно, коли за вікнами вже мерехтіли різдвяні вогні міста, що жило своїм яскравим, чужим життям. Їла на ходу — бутерброд біля комп’ютера, запиваючи холодною кавою з пластикового стаканчика, — і постійно ловила себе на тому, що забуває дихати глибоко, ніби повітря в кабінеті було надто густим від цифр, звітів і чужих вимог.

Звіти сипалися один за одним, наче сніг за вікном, але без тієї казкової легкості. Директор бурмотів щось незадоволене, дивлячись повз неї, а Варвари все не було — декрет затягнувся до весни, і ніхто вже особливо не чекав її повернення.

«Віра Сергіївна, ви ж розумієте, що компанія зараз у складному становищі, — казав він тоном, що не терпів заперечень. — Усі мають викладатися на повну».

Віра мовчки кивала, стискаючи губи. Вона більше не сперечалася — не тому, що погоджувалася, а тому, що берегла сили. І тиск. У сумці завжди лежали таблетки в блістері, готові до чергового спазму, а в голові — тихе відлуння лікарняної тиші, де хоч на мить можна було бути собою, а не функцією в системі.

І він.

Вона щосили намагалася не думати про Євгена — справді намагалася, повторюючи собі, що це марні ілюзії дорослої жінки. Але вечорами, коли квартира наповнювалася важкою, холодною порожнечею, думки все одно поверталися до його темних виразних очей, до низького спокійного голосу, до тепла, що ледь торкнулося її в тій палаті. У снах він приходив часто — завжди без білого халата, у темному пальті чи м’якому светрі, як уявляла той ранок, якого ніколи не бачила. Брав її за руку обережно, але впевнено, торкався губами скроні, цілував повільно, глибоко, ніби часу в них було безмежно. Його губи були теплими, трохи шорсткими від щетини, і поцілунок розливався по тілу солодким теплом, пробуджуючи все, що вона давно поховала.

Віра прокидалася з легким болем у грудях, з прискореним серцебиттям і дивним відчуттям сорому перед самою собою. «Ти ж доросла жінка, — дорікала вона, ховаючи обличчя в подушку. — Який сенс у цих фантазіях? Він тебе навіть не пам’ятає, мабуть».

Але серце вперто не слухалося розуму. Воно билося швидше щоразу, коли вона згадувала його погляд.

Вона почала змінюватися непомітно навіть для себе — маленькими, але впевненими кроками назад до життя. Вранці фарбувала губи тією самою ягідною помадою — не завжди, але все частіше, відчуваючи, як колір додає тепла обличчю й легкої впевненості. Вибирала сукні замість звичних строгих брючних костюмів, відчуваючи тканину на шкірі легше, жіночніше. Купила новий светр — м’який, світло-бежевий, що обіймав фігуру ніжно, ніби нагадуючи: ти ще тут, ти ще можеш подобатися. Ні для кого конкретного. Для себе.

Іноді, виходячи з дому, ловила себе на думці: а раптом я його зустріну десь на вулиці? І сама ж усміхалася цій наївності, ніби школярка, що чекає принца на білому коні.

Євген теж жив у режимі суворої рутини, де кожен день був копією попереднього. Лікарня з її нескінченними історіями хвороб, чергуваннями, де біль пацієнтів змішувався з власною втомою. Донька поверталася пізно з коледжу, кидала рюкзак у куток передпокою й розповідала про лекції, не дивлячись йому в очі — ніби боялася побачити в них свою самотність. Він слухав, кивав, готував вечерю — просту, але теплу, — і думав про те, як непомітно минув ще один день без справжнього життя.

Дружина дзвонила вкрай рідко — розмови були короткими, обережними, ніби вони ходили по тонкому льоду, боячись зачепити правду. Він не питав, коли вона повернеться додому. Вона не питала, як він насправді почувається в цій порожній квартирі, лише сухі розмови про спільну доньку.

Євген ловив себе на тому, що шукає її обличчя серед пацієнтів — ту білявку з теплими очима й пухкими губами, що виглядала молодшою за свої роки. Дурниця. Абсурд. Але щоранку, заходячи у відділення, він мимоволі кидав погляд на знайомі палати, на нові картки, ніби сподівався побачити там її ім’я.

Вона не прийде, — казав собі твердо. І все одно дивився.

Увечері він довго сидів на кухні з чашкою чаю, що вже давно охолонув, дивлячись у вікно на міську ялинку — велику, прикрашену тисячами вогнів, навколо якої снували люди: зупинялися, фотографувалися, сміялися, трималися за руки. Жили по-справжньому.

Мені б туди, — подумав він одного разу, відчуваючи, як у грудях стискається щось давно забуте. — Просто постояти серед них. Без халата. Без відповідальності. Без цієї порожнечі.

Вони прийшли туди в один і той самий вечір — незалежно один від одного, ніби якась невидима нитка потягнула їх до одного місця, до серця різдвяного міста.

Віра закінчила роботу раніше — вперше за довгий час, бо звіт нарешті закрила без зауважень. Сіла в свій невеликий червоний Ford Fiesta — компактний, зручний, її вірний супутник у міському хаосі, — увімкнула тиху музику — щось різдвяне, тепле, з м’якими дзвониками — і, не думаючи довго, повернула кермо в бік центру. Їй раптом захотілося світла, людей, аромату глінтвейну й сміху — хоч на мить забути про сірість, відчути себе частиною цього свята. Припаркувалася на узбіччі серед десятків інших автомобілів, ледь втиснувшись у вузький простір.

Євген теж вийшов раніше — сказав доньці, що прогуляється, купить щось до вечері. Вона знизала плечима, буркнувши «гаразд», і поринула в телефон. Він одягнув темне пальто, вийшов на морозне повітря й сів у свій великий чорний позашляховик — потужний, надійний, але іноді надто громіздкий у тісних міських парковках. Дорога сама вела в бік головної площі — сам не знаючи, чому саме туди, ніби серце підказувало.

Ялинка сяяла яскраво, гірлянди миготіли всіма кольорами, сніг падав великими м’якими пластівцями, ніби небо вирішило прикрасити землю до свята. Навколо гули голоси, дзвенів дитячий сміх, пахло хвоєю, солодощами й гарячим глінтвейном з лотків. Віра стояла осторонь натовпу, піднявши комір пальта, дивилася на це мерехтіння й відчувала, як щось тепле, давно забуте розливається всередині — повільно, обережно, ніби крихке полум’я, що тільки-но спалахнуло.