Розділ 5. Ранок розбитих ілюзій

Віра прокинулася ще до перших променів зимового сонця — у напівтемряві палати, де повітря все ще зберігало вчорашній аромат стерильності, змішаний з ледь вловимим теплом її власних мрій. За вікном прокидався грудневий ранок: сірий, холодний, з вітром, що пронизливо шурхотів сухими гілками і мокрим снігом на асфальті. Вона лежала нерухомо кілька хвилин, прислухаючись до свого тіла — до рівного биття серця, до відсутності знайомого болю в скронях, до того, як легені наповнювалися повітрям без зусиль. Голова була ясною, тиск не тиснув на скроні, ніби тіло нарешті дало перепочинок після місяців напруги.

Але думка про нього — про Євгена — викликала цілий калейдоскоп відчуттів. Хвилі тепла розтеклися тягучою насолодою по шкірі, мурашки пробігли спиною, збираючись гарячим клубком унизу живота. Вона знову побачить його — ті глибокі темні очі, ті міцні і надійні руки, ті губи, які уві сні торкалися її так ніжно й водночас вимогливо. Байдуже, що це був лише сон. Вперше за довгий час Віра відчула себе живою жінкою — бажаною, трепетною, сповненою передчуття. Серце калатало від ейфорії: сьогодні він прийде, скаже щось тепле, може, навіть усміхнеться так, як учора. Може, сьогодні все зміниться.

Я можу встати, — подумала вона з тихою рішучістю. — І я мушу. Але спершу... ще мить полежати в цьому теплі.

Телефон дратівливо завібрував на тумбочці, ніби чекав саме цього моменту, щоб нагадати про реальність. Повідомлення від директора: «Віра Сергіївна, ви знову на лікарняному? Сподіваюся, це не спроба уникнути звітів. Сьогодні крайній термін. Чекаємо вас».

Ейфорія розбилася миттєво, ніби кришталева куля об холодну підлогу. Клубок у грудях стиснувся — не від образи, а від тієї самої виснажливої втоми, що стала її постійним супутником. «Звісно, — прошепотіла вона гірко в порожнечу палати. — Я ж завжди тікаю. Завжди уникаю відповідальності». Іскра бунту спалахнула — досить! Досить ховатися за роботою, яка висмоктує душу, за мріями, що завжди розбиваються об сіру реальність: пробки, папери, порожні вечори.

Мрії про його тепло, про погляд, що бачить глибше, — все це раптом стало таким нереальним, таким недосяжним. Сон учора — гарячий, солодкий, що розбудив у ній жінку — тепер здавався насмішкою. Реальність стукала в двері: дзвінки, дедлайни, колишній чоловік, син далеко... І Євген — лише лікар, випадковий спалах у холодній рутині. Мрії завжди тонули в цій сірості.

Віра зібралася швидко, ефективно — броня повернулася на місце. Вдягла пальто, закинула сумку, глянула в дзеркальце: бліда, але спина пряма. Жива. До медсестри — коротко: «Я повертаюся на роботу. Викликають терміново». Написала заяву про самовільну виписку, беручи відповідальність на себе. Медсестра кивнула співчутливо: «Розумію. Робота...»

Віра вийшла з лікарні, вдихнувши морозне повітря на повні груди. Сніг рипів під ногами, вітер щипав щоки, світ здавався гострим і нещадним — справжнім грудневим, без ілюзій. Вона не озирнулася на будівлю, де залишилася частинка тепла, що могло б стати чимось більшим. Автобус чекав на зупинці, переповнений людьми, що поспішали на роботу, — і вона сіла, злившись з потоком, де мрії тонули в щоденній метушні.

Євген прокинувся з передчуттям — дивним, хвилюючим, ніби день обіцяв щось особливе. Віра... Вона запала йому в душу глибоко, несподівано. Не флірт — ні, він не хотів її образити, не шукав пригод. Просто хотів побачити ще раз: її теплі очі, усмішку, почути голос. Хотів запросити на каву після зміни — просто поговорити, дізнатися більше. Про неї. Про її життя, сімейний статус. Може, навіть залишити в лікарні ще на день-два — для «додаткових обстежень». Етично? Сумнівно. Але серце не слухалося протоколів.

Сьогодні збирався на роботу ретельніше: свіжа сорочка, улюблений дорогий светр, який одягав на особливі моменти. Бороду підрівняв уважніше, ніж зазвичай, провівши бритвою по щоці з незвичною акуратністю. Навіть парфуми — ледь-ледь, майже непомітно, з нотками сандалу й цитрусу, що нагадували про дні, коли життя було яскравішим.

Він ішов коридорами лікарні з цим дивним передчуттям — ніби чекав, не знаючи на що. Кроки відлунювали в порожніх коридорах, де ще не встигли розгорнутися ранкові метушня й голоси.

Палата відкрита.

Євген зупинився на порозі, і серце стиснулося неприємно, різко. Порожньо. Ліжко акуратно застелене білою білизною, крапельниці немає, тумбочка чиста й гола. Ні сумки, ні сліду її присутності — ніби Віра була лише сном, що розтанув з першими променями світла. Ніби вчорашні погляди, тихі слова, те тепло в повітрі — все це вигадка, що не витримала ранкової реальності.

«Виписалася зранку, — сказала медсестра, помічаючи його погляд. — Написала заяву — самовільно, на свою відповідальність. Сказала, робота викликає терміново. Не могла чекати».

На роботу... Він взяв історію хвороби, але та у поспіху не була заповнена медсестрами: ні номеру телефону, ні адреси, лише місце роботи. Євген кивнув, але всередині все обвалилося. Пустота — холодна, гостра, ніби хтось вирвав шматок душі. Він зайшов, торкнувся простирадла — холодне. Даремно. Не встиг. Не наважився вчора сказати більше. Не запропонував сходити на каву. Не затримав.

Вони виявилися схожі — надто відповідальні, працюють на межі, жертвуючи собою заради обов’язку. І саме це розлучило їх сьогодні.

Два роки невизначеності в своєму житті: дзвінки від дружини з-за кордону раз на два тижні, формальний шлюб, що тримався на звичці, донька-підліток, яка бачила в ньому єдину опору й не підозрювала про порожнечу всередині. Він звик не хотіти, не чекати, не ризикувати — бо ризики завжди закінчувалися болем. А сьогодні зранку вперше подумав: а якщо інакше? Якщо це шанс на щось справжнє? Телефон завібрував у кишені — повідомлення від дружини. Коротке, беземоційне: «Все добре. Я зайнята. Зателефоную на вихідних».

Євген поглянув на екран і відчув дивну ясність — холодну, як повітря в цій палаті. Порожні стіни, запах антисептика, акуратні ряди ліжок — все це було символом його власного життя: чистого, правильного, але зовсім без тепла, без іскри. Він підвівся, стиснув кулаки на мить. «Марно, — тихо сказав сам собі, виходячи в коридор. — Абсолютно марно». Шанс, що мерехтів учора, згас.