Розділ 4. Маленька іскра

Коли двері тихо зачинилися за ним, у палаті запанувала нова тиша — не порожня й глуха, як раніше, а густа, насичена ледь вловимим теплом, ніби повітря наповнилося невисловленими словами, поглядами й обіцянками, що тільки-но народилися. Віра лежала, втупившись у стелю, але перед очима стояло лише його обличчя — спокійне, зосереджене, з тими глибокими темними очима, що дивилися на неї так проникливо, ніби бачили не пацієнтку, а жінку — справжню, бажану, варту ніжності й пристрасті.

Євген Борисович… Ім’я оселилося в думках м’яко, пестливо, ніби завжди там було, чекаючи свого часу.

Віра зловила себе на тихій усмішці — ледь помітній, трепетній, такій, що боїться злякати крихке тепло, яке раптом розквітло всередині. Вона давно не відчувала цього — того солодкого хвилювання, коли серце б’ється швидше, ніж розум встигає все знецінити, заховати за стіною втоми й розчарувань.

«Ти доросла жінка, — прошепотіла вона собі в темряві, намагаючись повернутися до реальності. — Опам’ятайся».

Але тіло не слухалося. Воно пам’ятало його тепло, його голос, його погляд — і зраджувало її з кожною миттю. Долоня мимоволі ковзнула по ковдрі, ніби шукаючи його дотику, його шкіри. Віра заплющила очі — і картинка виникла сама собою, яскрава, гаряча, нестримна. Його руки — великі, сильні, з обережними пальцями лікаря — торкаються не тонометра, а її. Легко проводять по щоці, по шиї, спускаються нижче, обіймають талію, притискають ближче. Його тепло таке близьке, що дихання змішується, серця б’ються в унісон.

Вона різко розплющила очі — серце калатало шалено, шкіра горіла. «Фантазії», — зітхнула вона, але в голосі не було докору, лише ледь вловима, сором’язлива радість, ніби тіло нарешті дозволило собі бажати.

Думки пливли далі, до мрій, які вона роками заборонила собі — бо мріяти означало ризикувати новим болем, новим розчаруванням. Але сьогодні біль відступав, поступаючись місцем чомусь живому, п’янкому, справжньому.

Віра сіла на ліжку, спустила ноги на холодну підлогу — різке відчуття реальності, але навіть воно не могло загасити вогонь всередині. Підійшла до вікна. За склом тихо падав сніг, мерехтіли різдвяні гірлянди на ялинці внизу, місто жило своїм передсвятковим життям — теплим, сповненим ароматів мандаринів, глінтвейну й сміху закоханих пар.

Різдво скоро… А вона майже забула, як це — чекати дива, вірити, що серце ще здатне на полум’я.

Колись вона любила це свято: прикрашати дім свічками й гірляндами, вибирати подарунки з трепетом, пекти печиво з сином, відчуваючи себе частиною чогось великого й теплого. А тепер… тепер вона дозволила собі лише втому й порожнечу.

«Може, досить ховатися?» — тихо сказала вона своєму відображенню в темному склі, і в голосі прозвучала надія.

Повернулася до ліжка, взяла телефон. Жодного повідомлення від роботи — маленьке диво в цей вечір. На екрані — фото сина: усміхнений, з гітарою, живий і щасливий.

Віра глибоко вдихнула й дозволила собі не бути сильною — хоч на одну ніч. Хоч на кілька годин.

Вона лягла, закуталася в ковдру й заплющила очі. Сон прийшов швидко, м’яко, ніби теплий плед накрив її з головою. Це була приємна ейфорія — легка, п’янка, наче після келиха доброго вина: тіло розслабилося, думки стали м’якими й солодкими, а всередині розлилося тихе, гаряче тепло, що знімало весь тягар днів і років.

Їй снився він.

Не лікарня, не палата — а зимова вулиця, залита м’яким, золотавим світлом ліхтарів. Сніг тихо падав, хрустів під ногами, ніби шепотів таємниці. Він ішов поруч — без халата, у темному пальті, високий і сильний, з тією стриманою чоловічою красою, що зводила з розуму. Його рука знайшла її долоню — легко, але впевнено, пальці переплелися, і тепло його шкіри пройшло хвилею по всьому тілу, розпалюючи вогонь у грудях.

Віра не опиралася. Підвела голову — і він нахилився. Поцілунок спершу був несміливим, ледь торкнувся губ — теплий подих змішався з її, викликаючи легке тремтіння. А потім глибшим, справжнім, пристрасним: його губи притиснулися міцніше, м’яко, але вимогливо, смакуючи її повільно, ніби хотів запам’ятати кожен міліметр. Вона відчула, як його руки ковзнули до талії — сильні, теплі, обійняли її так, ніби ніколи не відпустять. Притягнули ближче, щільніше, і обом цього було мало — мало простору між тілами, мало повітря, мало часу. Обійми стали міцнішими, жадібнішими, його долоні гладили спину, притискали до себе, ніби боялися, що вона розтане. Серцебиття його гупало в її грудях, дихання стало важким, гарячим, а поцілунок — глибоким, нескінченним, що розбудив у ній усе спляче: бажання, пристрасть, жінку, яку вона думала втратила назавжди. Тіло відгукнулося хвилею тепла в животі, солодким запамороченням, легким стогоном, що вирвався сам собою. Кров заспівала, шкіра горіла під його дотиками, і в цьому сні обом було мало — мало один одного, мало цієї близькості, що обіцяла ще більше.

Вона прокинулася з прискореним серцебиттям, з тремтінням у губах і гарячим поколюванням по всьому тілу. Губи ще пам’ятали той смак — солонуватий, чоловічий, справжній. Талія ніби зберігала тепло його долонь, а всередині все ще горіло бажання, що не вгамувалося.

«Це просто сон», — прошепотіла вона в темряві палати, торкаючись губ пальцями, ніби намагаючись втримати той смак.

Але всередині знала: це не просто сон. Це було передчуття. Щось уже змінилося безповоротно. Маленький жест — помада на губах, дозвіл на бажання, той погляд — зрушив цілу лавину пристрасті й надії.

І назад дороги справді не було. Тільки вперед — до тепла його рук, до смаку його губ, до життя, де вона знову зможе бажати й бути бажаною. До кохання, що могло чекати саме на неї.

ття, до себе самої.