Розділ 3. Нескінченна зміна

Довга зміна добігала кінця, і Євген Борисович зайшов до палати з тією тихою, зібраною втомою, яка приходить, коли за плечима вже десятки оглядів, розмов, чужих болів і власних стриманих емоцій. Зміна виявилася довшою, ніж зазвичай — одна з колег поїхала на різдвяний відпочинок за «гарячим туром», тож сьогодні йому доводилося працювати за двох. Він не скаржився: попри все, він любив свою справу, любив той момент, коли вдається допомогти, повернути людині хоча б частинку спокою.

Плечі ледь напружені, рухи чіткі й економні — ніби кожен зайвий жест міг би забрати останні краплі сил. Білий халат сидів на його мускулистій фігурі бездоганно, підкреслюючи широкі плечі, сильні руки й впевнену поставу чоловіка, який звик нести відповідальність за інших і не шукати виправдань.

Він був високим, чорнявим, з коротко підстриженим волоссям, що ледь неслухняно стирчало на потилиці після довгого дня. Легка щетина-борідка окреслювала вилиці, додаючи рисам суворості, яка насправді приховувала глибоку, стриману теплоту. Великі темні очі — уважні, з тією глибиною, що з’являється в людей, які щодня стикаються з чужим болем і вчаться не ламатися, а допомагати.

Ще кілька пацієнтів — і нарешті додому, до тихої квартири, гарячої кави й короткого відпочинку перед новою зміною. Так він думав, заходячи до палати.

А потім побачив її.

Спочатку — просто знайому фігуру на ліжку, стандартну картину лікарняного вечора. Але за мить погляд зачепився за щось нове: за м’який вигин пухких губ, за теплий блиск в очах, за вираз обличчя, в якому втома змішалася з тихим, обережним світлом. Вона змінилася — не лише зовні, а й усередині, ніби щось у ній прокинулося після довгого, виснажливого сну.

Євген зупинився біля ліжка, взяв карту — зараз вона стала рятівним якорем, бо він раптом відчув непритаманну ніяковість і водночас бажання затриматися довше. Пробіг очима по показниках. Тиск стабілізувався, аналізи в нормі. Добре. Але він ловив себе на тому, що дивиться не лише на цифри, а й на неї — на цю білявку з правильними рисами обличчя, струнку й доглянуту, якій на вигляд ледь за тридцять п’ять, хоча картка красномовно свідчила про сорок три. Природна грація не зникала навіть у лікарняній сорочці, і це чомусь торкалося його глибше, ніж мало б.

«Як ви почуваєтеся?» — запитав він, і голос вийшов м’якшим, ніж раніше, з ноткою щирої, не лише професійної турботи.

Віра підняла на нього погляд — повільно, ніби боялася сполохати цей тендітний момент. Тепер вона бачила його чітко: високий, сильний, з тією стриманою чоловічою привабливістю, яка не кричить про себе, але проникає повільно, глибоко, незворотно. Темні очі дивилися прямо, без поспіху. Ледь помітний аромат — чистий, чоловічий, з нотами свіжості й тепла — долинав до неї, роблячи повітря густішим.

«Краще, — відповіла вона тихо, і в голосі прослизнула ледь вловима усмішка. — Голова вже майже не гуде».

«Це добре, — кивнув він, і кутики його губ ледь піднялися у відповідь. — Ви вчасно звернулися».

Хотілося сказати ще щось — щось особисте, тепле, — але він стримав себе, щоб не виглядати нав’язливим. Що це з ним сьогодні?

Віра ледь усміхнулася у відповідь. Насправді вона звернулася, коли вже не могла інакше — коли тіло саме змусило зупинитися, визнати втому.

Євген нахилився, щоб виміряти тиск, і відстань між ними скоротилася. Зовсім трохи — але достатньо, щоб вона відчула тепло його тіла, спокійний ритм дихання, ледь помітний аромат шкіри. Його пальці, обережні й впевнені, торкнулися її руки, поправляючи манжету тонометра. Цей дотик був професійним, але в ньому було щось більше — тепло, що просочувалося крізь шкіру й розливалося всередині тихим, солодким хвилюванням. Мить затягнулася, ніби час спеціально сповільнився, і обидва відчули це — ледь вловиме, але незаперечне.

«Вам потрібно відпочити, — сказав він м’якше, не відводячи очей. — І не лише сьогодні. Дозвольте собі це, будь ласка».

«Це складно», — зізналася вона несподівано для себе, і слова вирвалися самі, ніби чекали саме цього моменту, саме його голосу.

Він підвів очі — прямо на неї. «Знаю», — відповів тихо, і в цьому короткому слові було стільки розуміння, стільки тепла, скільки вона не чула давно — ні від кого.

Віра зловила цей погляд — глибокий, уважний, без поспіху відвернутися. Вперше за довгий час хтось дивився на неї не як на проблему чи обов’язок, а як на жінку — живу, привабливу, варту уваги й ніжності.

«Я залишу Вас ще на ніч, — сказав Євген, роблячи запис у карті. — А завтра, якщо все буде стабільно, подумаємо про виписку».

Він не поспішав іти. Щось утримувало його в цій палаті — тихішій, теплішій, ніж увесь коридор за дверима. Може, її погляд. Може, те, як вона ледь усміхнулася, ніби запрошуючи затриматися.

«Євген Борисович», — раптом сказала Віра тихо, і ім’я прозвучало м’яко, майже інтимно.

«Віро?», — він назвав її на ім’я вперше, і воно лягло на язик так природно, ніби знайоме давно.

«Дякую».

Він ледь усміхнувся — щиро, ледь помітно. «За що?»

«За те, що… ви тут. Не просто як лікар».

Євген на мить затримав погляд на її обличчі — на пухких губах, на теплих очах, на білявому волоссі, що м’яко спадало на плечі. У грудях щось стиснулося — дивне, давно забуте відчуття, що нагадувало про життя поза рутиною. Він не дозволив собі затриматися на ньому довше, ніж слід.

«Це моя робота», — сказав він, але голос зрадив — став трохи нижчим, теплішим, ніби слова були не до кінця щирими.

Коли він вийшов, коридор зустрів його звичним шумом — кроками, голосами, запахом ліків. Але те легке тепло залишилося всередині, ніби хтось тихо постукав у двері, які він давно тримав зачиненими.

А Віра ще довго дивилася на двері, що зачинилися за ним. Вона не знала про цього чоловіка нічого — чи одружений, чи самотній, чи здатний на щось більше, ніж професійна турбота.

Але вперше за довгий час у її думках з’явилося не болісне «що зі мною не так?», а інше — небезпечне, але таке живе й тепле: а раптом не все втрачено? А раптом ще можливе тепло чужих рук і погляд, що бачить саме тебе — справжню, без масок?