Розділ 1. Краплі

Крапля.
Ще одна.
І ще.

У палаті панувала тиша, порушувана лише розміреним падінням крапель із прозорої трубки крапельниці. Кожна з них відокремлювалася від сусідньої з байдужою точністю, ніби відмірювала не лише ліки, а й щось значно глибше — секунди самотності, хвилини болю, роки, що раптом стали тягарем. Віра лежала нерухомо, втупившись у той ритмічний потік, наче там, у холодній прозорості, ховалося пояснення всьому, що сталося з її життям.

Світ навколо приглушений, наче хтось навмисне зменшив гучність реальності. Біла стеля з ледь помітною тріщинкою в кутку, штори кольору втомленої надії, різкий запах антисептика, що проникав у кожну думку й чіплявся за горло. За вікном — грудень, передріздвяний, сповнений мерехтіння гірлянд і поспіху людей, які ще вірили в дива. А тут, у цій палаті, лише тиша й вона — самотня, тисне на свідомість.

Вірі було сорок три, але дзеркало завжди брехало на її користь: правильні риси обличчя, пухкі від природи губи, струнка фігура, яку вона підтримувала з тією ж залізною дисципліною, з якою колись керувала логістикою великої компанії. Вона завжди ставила собі високу планку — у роботі, у зовнішності, у сім'ї. І ось тепер ця планка впала, розбивши все, що трималося на ній.

Лікарка в приймальному покої сказала сухо, навіть не піднявши очей: гіпертонічний криз, перевтома, стрес. Стрес — слово, що стало універсальним виправданням для всього: безсонних ночей, тремтіння в руках, раптового болю в потилиці, сліз, що котилися без причини. І для того ранку, коли ноги відмовлялися вставати з ліжка, бо сенс просто... зник.

Разом із черговою краплею прийшов спогад, гострий і неминучий. Ще три місяці тому вона була іншою — впевненою жінкою, на яку оберталися погляди. Доглянутою білявкою з теплими сіро-зеленими очима, що заходила в кімнату й ніби збирала навколо себе весь простір. Валерій, чоловік, тоді ще був поруч: усміхався, торкався її плеча, називав «моя». А потім з’явилася інша — молодша, легша, без зморшок втоми під очима й без тіні обов’язку в голосі.

«Я хочу жити, Віро, — сказав він спокійно, майже лагідно. — А з тобою... я ніби постійно працюю».

Він пішов тихо, без істерик та скандалів. Майно поділили справедливо, без претензій на спільне майно. Валерій забрав  свій автомобіль і новозбудований двоповерховий гараж, що були успільній власності. Вірі  залишилася трьохкімнатна квартира, як матері дорослого сина. Їхній шлюб виявився лише ілюзією, кожен мав свій бюджет, свої активи та заощадження.

Вона теж працювала — до повного виснаження. Два місяці тому скоротили посаду. Регіональний менеджер з логістики — звання, що колись звучало гордо, стало порожнім. Вона залишилася лише тому, що колега пішла в декрет. Тимчасово, на менш оплачуваній посаді. Роботи побільшало вдвічі, звітів — утричі, днів без нормального обіду — безліч. Повертаючись у порожню квартиру, вона знімала пальто й сідала на край ліжка в темряві, не вмикаючи світла. Макіяж здавався зайвим. Нова сукня — безглуздою. Навіть собі вона перестала бути потрібною.

Син дзвонив із Риму — захоплено розповідав про стажування, музику, нові знайомства. Віра слухала, усміхалася в трубку, тримаючи телефон так, щоб він не почув, як перехоплює подих. Вона раділа за Олега щиро, і водночас відчувала порожнечу, що розросталася всередині, наче чорна діра.

Раптом крапля зірвалася швидше, ніж зазвичай. Віра здригнулася — серце стиснулося в болісному спазмі. «Тихо, — прошепотіла вона сама собі. — Все добре». Але добре не було. Вона, жінка з гарною фігурою, власною квартирою й автомобілем, почувалася нікому не потрібною — навіть собі. Ніби хтось тихо виніс із її життя головне — сенс — і зачинив двері без прощання.

Двері палати скрипнули. Віра не повернула голову, лише почула впевнені, трохи втомлені кроки. Хтось зупинився поруч, переглянув показники, щось записав у картці.

«Як ви себе почуваєте?» — голос був низький, спокійний, з теплою вібрацією, що мимоволі привертала увагу.

«Нормально, — відповіла вона автоматично. — Краще».

Лікар кивнув, перевірив тиск, нахилився трохи ближче. Віра вловила ледь помітний аромат — не лікарняний, а чоловічий, теплий, з нотами деревини й чогось свіжого. Вона не підняла очей, але подумала байдуже: мабуть, красивий. Але точно одружений. Такі завжди не самі.

Це був Євген — завідувач неврологічного відділення, сорокасемирічний чоловік із чорнявим волоссям і легкою щетиною-борідкою, що підкреслювала виразні риси. Виразні чорні очі, глибокі й уважні, ніби бачили крізь людину, мускулисте тіло, яке він підтримував регулярними тренуваннями тричі на тиждень — радше для того, щоб скидати напругу довгих змін, ніж заради марнославства.

Двері зачинилися тихо. Та разом із тишею в палаті залишилося щось нове — ледь відчутне тепло, ніби повітря стало густішим, насиченим, наповнилося сенсом. Чи, може, це в ній самій щось ворухнулося вперше за довгий час.

Краплі все ще падали розмірено. Але тепер Віра ловила себе на думці, що кожна з них відмірює не кінець, а тихий, обережний початок. І вперше за місяці їй захотілося дихати повними грудьми.