1

На пожовклому папері, думаю про своє
й очікую її...

   Ця ніч, як і ранок, як і день, зараз нічим не відрізняються від попередніх, геть усе стало одноманітним, раз ніде вже немає людей. Пригадую колись, ніч для кожного була своєю, в когось це був час сну, для інших робота, чи безсоння, в когось час сексу, а для мене це завжди був час роздумів, досить довгих, врешті решт тепер всеодно нікуди спішити. Були часи коли можна було бути самотнім серед людей, а особливо великих містах, як от Київ, всім було на тебе начхати, і це було взаємно, тому куди б ти не їхав, завжди міг розраховувати на те, що будеш один, кумедно було наскільки в людях було багато парадоксів. Та тепер, коли я востаннє бачив якусь людину, кілька років тому, чи може кілька місяців, мабуть, самотність стала чимось, звичним, як схід з заходом Сонця, зрештою навіть до цілковитої самотності з часом можна звикнути. Хоча про яку самотність я пишу, зовсім поряд, біля хижі хтось проходить, здається силует, жіночий, не перший раз щось мені таке ввижається. Знов вона. Вічно бачу її в ті миті, коли я нічим не зайнятий, чи забагато думаю, того краще мені вже лягати спати, часу в мене тепер звісно вдосталь, але день всеодно не гумовий. Особливо коли твої дуки... тобто думки... йдуть кудись... у, загубив думку, все лягаю спати.                                                                                                                                 
   Встав десь в полудень як завжди, моя очеретяно-трав'яна хижа вже залита сонцем, й їм те що є, ягоди що зібрав вчора, трохи риби з річки та картоплі що знаходжу неподалік. Навіть вийшло зібрати картоплі так щоб лишилось її десь на місяць, якщо вже зовсім нічого буде їсти. Ще поїв варену рибу з картоплею, добрі на смак хай і без солі, та де її тепер дістати? Хіба картоплю з рибою варити в морській воді... треба спробувати потім. Але це потім, зараз краще позбирати ягоди та овочі, якщо зможу їх знайти, вони тепер всі звісно дички, та їжа є їжа. Хоча якщо чесно, я не пригадую якою була на смак та, стара їжа, може смачнішою, а може я себе накрутив з цим. Та біс з ним, пора зайнятись справами, тож краще вже вийти на збиральництво. Сонце на дворі вже сильно припікає, літо зараз, мабуть, але коли з одягу в тебе лишилося все що зараз на тобі й ще дещо: колись біла футболка, тілька сімейних трусів одні гірше інших, та щось, що колись виглядало як кальсони, гумові сандалі, майже ворвані (порвані), і все, навіть шкарпеток вже немає - не сильно в такому й попітнієш. Добре що це не все що я маю, є ще якісь речі. Є в мене наприклад казанок, ніж кухонний, примітивна вудка (палиця на яку я зав'язав мотузку з погнутим цвяхом, от і вся вудка), і ножниці з гребінцем, добре що вони ще є, була б також бритва з милом... бо ця борода в таку погоду просто жах якийсь. Та щось мене знов не туди занесло в думках, повернусь до своїх справ - тут де я зараз ходжу немає ні суниці, ні ожини, ні яблук, чи якихось овочів, схоже позбирав в цьому районі все що міг, або його комахи все те поїли. Треба буде залісти далі до невеликого лісу поряд, що є тут довкола моря степу. Може посчастить і наткнусь на кілька Яблунь, чи Вишень з Черешнями. От чорт, здається я знов бачив силует в лісі, він підходить все блище, я тепер зміг розгледіти сукню, аж надто білу, чисту в такі часи, любить вона з'являтись коли я нічив не зайнятий, чи забагато думаю (здається я це вже писав, чи ні?), треба просто зайнятись ділом, і знайти їжу (й це я мабуть писав).
   

   Походив довкола, й таки щось знайшов, небагато щоправда: трохи малини, кілька яблук, Семеренко здається, чи те чим воно колись було, і суниці, але небагато вийшло. Якщо не знайду ще картоплі, чи томатів та огірків (останні тут в степу знайти важко), або риби не наловлю буде паршиво, знов ходити кілька днів, чи тижнів у пошуках їжі дуже не хочеться. Звісно можна висушити більше фруктів на сушку, використати картоплю й їх їсти, але краще їх приберегти на зиму, разом з рибою яку я копчу обтерши морською водою - краще вже поголодую зараз, ніж вмру з голоду взимку, хай зими тепер і не такі холодні як колись. Того краще порибалю, головне знов не надкнутись на вовків, їх щось за останні роки сильно багато розвелось. Через них я і поселився недалеко від моря, прямо під пляжем на скелях, тай один єдиний вихід, прямо на берег Чорного моря, не дасть їм мене застати зненацька, сподіваюсь. Чорт а раніше я жив біля річки, в лісостепах, потім тут, але біля лісу де зачасту збираю ягоди, головне не йти вглиб, бо вовки. І доводилось часто тікати, бо набігали олені, зайці з кабанами, а за ними і санітари лісу, тож тепер я тут, в степу, на півдні України. Cаме тут я і бачив востаннє живу людину.
   

   Після епідемії, карантину, та того що було за ним, я в принципі не бачив багато людей. У той період коли все перейшло в хаос, я ховався в лісах, пам'ятаючи на що здатні люди без гальм, законів, і решти того що робить людей людяними, а ще я знав - вірус нікуди не зник. Вже потім, коли людей лишилось мало, ні не так, коли людей майже не стало, я їх ще зустрічав, рідко, але бачив. Та в таких випадках або вони від мене тікали, або я від них, оболиво коли бачив сліди вірусу на шкірі. Згодом коли в містах і селах людей зовсім не лишилось, лиш здичавілі пси з котами, хрін його знає скільки років минуло, я ще міг когось, десь зустріти. З тими кількома людьми, я став йти на контакт, якось вже геть не було страшно, самотність брала своє. Різні то були люди, деякі навіжені, геть всі дивні, та після інфекції, карантинів, хаосу і самотності це не дивно. Один з таких, перукар, йшов на будь який контакт, стрижку наприклад коли я її просив зробити в обмін на їжу, лише в протигазі, і байдуже йому було, що фільтри там давно того. Коли я його бачив востаннє, його противогаз тріснув, а оскільки я був поруч, він з криками "Я не здохну як решта!" почав колоти своїми ножницями шию. Бог свідок на намагався його зупинити, а потім й зупити кровотечу, та цей псих надто сильно себе порізав, я ж отримав ножниці з гребінцем. Потім була одна жінка, що ловила кроликів, оленями та кабанами, так вона казала, але потім я дізнався то були коти з собаками, хоча як вона їх ловила те ще питання. Це вже неважливо, коти були кислуваті, а собаки жилаві, та їжа є їжа, коли голодний про все забуваєш (так мені сказав один канібал коли розповів про свою їжу, день потому я був далеко він місця де він жив). З тією жінкою в спілкуванні було простіше, вона давала мені їжу в обмін на ягоди які я збирав на деревах, і секс, бо що їй що мені хотілось їсти, і сильно свербіло. Як там казали - чоловіки більше хочуть, жінкам він більше треба, от тут було десь з цієї опери. Хоча все таки дивним було її прохання збирати ягоди, я питав її чого сама не може залізти а вона "Я не можу, не виходить добре лазити по деревах, в тебе виходить краще", і як тоді в неї виходило котів з собаками ловити? Хоча після того як вона не впоралась зі зграєю псів, і ті її загризли швидше ніж я встиг прибігти, в мене вже точно не вийде її спитати. Ще пізніше я зустрів одного діда, що вірив наче плетені чоловічки, та дідухи з лози (які були більше схожі на плетених людей з якогось фільму жахів, ніж на дідухів) його врятують від вовків, бо ті наче їх бояться. Ведмідь коли загриз того діда розтоптав геть усі ті конструкції, те ще видовище особливо коли заліз на дах гаражу, і не можеш втекти через великого Віні-Пуха. Заощадливий то був дід, мав купу сірників, я їх ідосі всі не використав. А потім був ще один...