3 глава

Дорога до бібліотеки Єлизара почалася рано-вранці, коли сонце ще не піднялося над горизонтом. Алайна, Калдрік, Томас і Рейнард залишили табір, слідуючи вказівкам, які дав Єлизар. Вони йшли лісами й вузькими стежками, що вели до покинутого міста Арден — місця, де колись кипіло життя, але тепер панувала тиша і прихована небезпека.
Шлях до Ардену був сповнений випробувань. Ліс густішав, стежки ставали все менш помітними. Калдрік, не звиклий до таких фізичних навантажень, кілька разів спотикався, але кожного разу Алайна підтримувала його, допомагаючи піднятися.

— Як ти? — запитала вона, коли він утретє впав, злегка хапаючи повітря.

— Я в порядку, — відповів він, намагаючись усміхнутися. — Просто цей рюкзак важчий, ніж здавався.

— Тримайся, — втрутився Томас, не обертаючись. — Якщо не впораєшся тут, у бібліотеку можеш навіть не заходити.

— Томас, дай йому спокій, — кинула Алайна. — Це частина його шляху.

Рейнард ішов попереду, уважно спостерігаючи за оточенням. Його гострі очі помічали кожен рух у лісі.

— Хтось стежить за нами, — тихо промовив він.

— Культисти? — припустила Алайна, обмацуючи руків’я меча.

— Ні, дрібніші проблеми, — відповів Рейнард, помітивши вовка, що скрадався неподалік.

Команда трималася разом, оберігаючи один одного, поки вони не дісталися першого орієнтиру — старого мосту, що провалився наполовину.
Коли вони перейшли через міст, ніч стала повністю накривати їх. Місто Арден здалося їм привидом із минулого. Руїни будівель були поглинуті рослинністю, а вітер грався уламками старих вивісок.

— Ми вже близько, — сказав Калдрік, вдивляючись у записки, які йому залишив Єлизар.

— Якщо це пастка, ми дізнаємося про це досить скоро, — пробурмотів Томас, міцніше стискаючи спис.

У центрі Ардену вони знайшли круглу площу, де стояв величезний стародавній дуб. Під деревом виднілися кам’яні сходи, що вели вниз у темряву.

— Це тут, — сказав Калдрік, відчуваючи, як його серце починає битися швидше.
Сходи вели до великих дверей із викарбуваними рунами. Вони здавалися непорушними, але коли Калдрік поклав руку на поверхню, руни засвітилися блакитним світлом, і двері повільно розчинилися.

— Це заклинання захисту, — сказав Калдрік, захоплено вдивляючись у магічний візерунок.

— Єлизар явно не хотів, щоб сюди заходили непрохані гості, — зауважив Рейнард, продовжуючи уважно стежити за оточенням.

За дверима відкрилася простора зала, освітлена чарівними сферами, які плавали у повітрі. Стіни були вщент заставлені полицями з книгами. Величезний кришталевий глобус світився в центрі кімнати, а магічні символи крутилися навколо нього, наче живі.

— Це неймовірно, — прошепотів Калдрік, входячи всередину. Його очі світилися захопленням.

— Ми знайшли бібліотеку, але це ще не все, — сказала Алайна. Її рука все ще була на мечі. — Єлизар сказав, що ми тут не самі.
Раптом одна з полиць затремтіла, і з-за неї з’явилася тінь. Це був не культист і не монстр, а магічний охоронець — великий кам’яний голем із палаючими очима.

— Чудово, пастка, — пробурмотів Томас, піднімаючи спис.

— Не нападайте! — вигукнув Калдрік, помітивши руни на големі. — Це тест!

— Тест? — перепитала Алайна, ледве відступивши вбік.

— Так. Єлизар згадував, що бібліотека захищена перевіркою. Він має визначити, чи ми гідні доступу.

Голем зробив крок вперед, його голос прогримів, як грім:

— Лише ті, хто подолав свої страхи та діють як єдине ціле, зможуть увійти.

Команда обмінялася поглядами. Вони знали, що це їхній шанс довести, що вони здатні працювати разом.

Калдрік стояв у кімнаті, заповненій дзеркалами, які зловісно відображали не лише його зовнішність, а й усі страхи й невпевненості, що переслідували його протягом життя. У відображеннях з’являлися сцени з минулого: як він не зміг викликати потрібне заклинання в критичний момент, як стояв безпорадно в печері, коли Алайна і Єлизар боролися з монстром. Він бачив себе в очах інших — розчарованого, слабкого, не гідного бути в команді.

— Ти нічого не вартий, — прошепотіло одне із відображень. — Подивися на себе. Вони борються, а ти просто стоїш осторонь.

Калдрік відійшов назад, його серце калатало, а руки тремтіли.

— Це неправда... — сказав він, але його голос був слабким.

— Неправда? — відображення насміхалося. — Ти навіть не можеш вимовити заклинання, коли це потрібно. Алайна лише жаліє тебе. Томас зневажає. Рейнард навіть не довіряє тобі.

Калдрік впав на коліна. У грудях вирувало від сорому й розпачу.

— Може, вони мають рацію… — прошепотів він.

Раптом із дзеркал з’явилася тінь, яка почала наближатися до нього. Це було щось темне й безформне, створене з його страхів. Воно шепотіло йому:

— Здайся. Ти не зможеш. Ти не належиш сюди.

Калдрік відчував, як ці слова охоплюють його, як холодний туман. Він намагався пригадати заклинання, але кожна думка здавалась безплідною. Його руки тремтіли, а слова застрягали в горлі.

— Я не можу… я не можу це зробити, — прошепотів він, закриваючи обличчя руками.

Але раптом у його голові прозвучав голос Єлизара: «Ти сильніший, ніж думаєш».

Калдрік підвів голову. Його погляд упав на одне з дзеркал, яке показувало іншу сцену: як Алайна поклала руку йому на плече, коли він сумнівався. Він згадав її слова:

«Страх — це не перешкода, якщо ти не дозволиш йому стати такою».

І тоді він зрозумів: страх — це лише ілюзія, яка жила в його розумі. Вона могла паралізувати, але не мала влади над ним, якщо він цього не дозволить.

— Ні, — сказав він уже твердіше. — Це неправда. Я можу змінитися.

Калдрік підвівся, але тінь продовжувала наближатися, більша й страшніша, ніж будь-коли. Він розкрив книгу заклинань і, хоча руки все ще трохи тремтіли, почав читати слова з упевненістю, якої раніше не відчував.

— Сила не в тому, щоб не боятися, — сказав він, дивлячись прямо на тінь. — А в тому, щоб діяти, незважаючи на страх!