1 глава

Холодний зимовий вечір опустився на місто. Сніг тихо падав, укриваючи стару будівлю дитячого будинку білим покривалом. Будинок був простий і скромний, з протягами в коридорах і старими меблями, але тут було тепло від дитячих голосів і сміху.

Двері скрипнули, і до кімнати увійшла стара жінка. Вона була одягнена в важкий темний плащ, а її обличчя, обрамлене сивим волоссям, здавалося змученим, але добрим. В руках вона тримала невеликий мішок із подарунками, які принесла дітям. Її очі, хоч і зморшкуваті, сяяли теплотою, коли вона побачила, як діти кинулися до неї.

— Бабусю Лайна, ви прийшли! — вигукнула одна з дівчаток, її великі зелені очі світилися радістю.

— Розкажіть нам історію! — додав хлопчик із русявим волоссям, тягнучи стару жінку за руку до старого дивана.

— Так, розкажіть! Будь ласка! — підхопили інші діти, обступивши її з усіх боків.

Лайна усміхнулася, сіла на диван і поправила плащ. Вона погладила хлопчика по голові і кинула погляд у вікно. У темному небі виднівся зловісний символ Лиходія — чорний трикутник із розтрісканими лініями, що світився блідою червоною загравою.

Її обличчя на мить стало серйозним. Вона подивилася на дітей і тихо сказала:

— Ця історія почалася давно, коли світ наповнювали герої. Вони були готові віддати все заради добра.

— Герої? — запитала дівчинка з косичками, притискаючи до грудей стару плюшеву іграшку. — А чому вони зникли?

Енн зітхнула і відповіла:

— Вони не зникли, маленька. Їх світ змінився. Але герої завжди повертаються, коли вони потрібні.

— А були вони сильними? — запитав хлопчик із ямочками на щоках, притулившись до її колін.

— Сильними? О так, дуже. Але сила не завжди визначається мускулами чи магією, — відповіла Лайна, її голос був теплим і трохи задумливим. — Найбільша сила — це здатність боротися, навіть коли здається, що все втрачено.

— Як у нас? Ми теж боремося, — вставила інша дівчинка, її голос був тихим, але впевненим. — У нас мало іграшок, але ми ділимося.

Лайна усміхнулася:

— Саме так. У кожному з вас є сила. І навіть якщо ви цього ще не знаєте, одного дня вона проявиться. Але слухайте, я розповім вам історію. Вона про часи, коли небо було світлим, а герої літали під зорями. Їхні імена пам’ятають навіть зараз, хоч і тихо, як шепіт вітру.

Діти стихли, слухаючи її голос, що розливався по кімнаті, мов мелодія. Лайна почала:

— Колись був світ, де добро і зло стояли на межі. Герої, які оберігали цей світ, були найрізноманітнішими: один міг підняти гору, інший — вилікувати найтяжчу хворобу, а хтось був просто людиною, але мав серце, повне любові. Вони об’єдналися, щоб боротися з найбільшим ворогом — Лиходієм.

— А що він зробив? — перервав її хлопчик із зав’язаним рукавом старого светра.

Лайна опустила погляд:

— Він зруйнував надію. Він хотів зробити світ таким, де люди забули б, як любити, як співчувати. І це була найстрашніша битва, бо вона велася не лише мечами, а й серцями.

— І вони перемогли? — запитала дівчинка з косичками, її голос тремтів.

Лайна не одразу відповіла. Вона подивилася через вікно на символ Лиходія, що світився в небі, і тихо промовила:

— Вони перемогли тоді. Але зло не зникає назавжди. Воно завжди чекає на момент, коли ми забудемо, хто ми є.

— А ми зможемо бути героями? — запитав хлопчик із ямочками, його очі сяяли надією.

Лайна усміхнулася і погладила його по голові:

— Звісно. Кожен із вас може стати героєм. Не обов’язково бути сильним чи володіти магією. Головне — мати серце, готове боротися за добро.

Діти притиснулися ближче, слухаючи, як вона продовжувала свою розповідь. У цій простій кімнаті, серед старих меблів і дитячого сміху, стара жінка дарувала їм щось важливіше за подарунки — віру в те, що навіть у темні часи кожен може бути світлом.

Лайна знову подивилася у вікно. Сніг повільно падав за шибкою, вкриваючи вулиці білим покривалом, але вона його не бачила. Її погляд був спрямований кудись далеко, туди, куди не могли дістатися очі дітей, що сиділи навколо неї. Вона говорила, але її голос не був таким, як зазвичай. Це не була казка — це були спогади, які жили в її серці вже багато років. Спогади, які залишили шрами.

— Ця історія почалася дуже давно... — почала вона, її голос був м’яким, але наповненим гіркотою.

У печері, де світло від смолоскипів розчинялося у густій темряві, герої стояли перед древнім монстром. Його розміри заповнювали увесь простір, а очі, що світилися зеленим вогнем, обіцяли неминучу смерть. Кам’яні стіни здригалися від рику істоти, а герої, хоч і тримали зброю в руках, відчували, як страх сковує їхні рухи.

Томас стиснув меч ще сильніше, ніби це було єдине, що втримувало його від падіння у вир відчаю. Його обличчя здавалося кам’яним, але погляд — розгублений, спрямований вниз, мовби у кам’яній підлозі він шукав порятунку. Голос був тихий, як шелест вітру, що загубився в темряві:

— Ми не впораємося... — його слова несли відчуття безпорадності, майже примирення з тим, що має статись.

Алайна зробила крок вперед, щит у її руках виблискував навіть у слабкому освітленні печери, ніби кидаючи виклик страху, що огортав їх. Її голос здався сильним, але ледь помітний трепет зраджував її внутрішню боротьбу:

— Ні, тримайся! У нас є шанс! — це було більше схоже на спробу переконати саму себе, ніж слова підтримки для команди. Вона стояла прямо, але її пальці міцно стискали ремінь щита, біліючи від напруги.

Калдрік, тримаючи книгу заклинань, злякано озирнувся на потвору, що повільно підходила ближче. Його обличчя було блідим, як у примари, а голос тремтів, відображаючи паніку: