Розділ 13: Морозна тиша

Після довгоочікуваної перемоги над персами султан Мурад IV нарешті вийшов зі своєї високої башти. Висока структура донедавна здавалася йому останнім бастіоном безпеки, але тепер вона була лише нагадуванням про жахи останніх днів. Його очі, мовби вперше за багато днів, пробігли по краєвидах — обпалених і крижаних. Поле бою, вкрите кривавим снігом і навіть попелом, нагадувало картину смерті й перемоги водночас...

Лід, що закутав Тигр, став їхньою дорогою. Це була незвична картина — ріка, що зазвичай несла свої могутні хвилі, тепер стояла скута морозом, неначе сама природа підкорилася волі османів. На лівому березі ще димилися руїни перської заслони, немовби нагадуючи про перенесені втрати. Мурад IV повільно, але впевнено рухався на правий берег, де височіли мури багдадської фортеці. На джерельному сонці майорів османський прапор, його червоний колір різко контрастував із білизною льоду та снігу. Це було, немовби знамення нової ери...

Перед воротами зібралися усі яничари. Їхні постаті, втомлені, але горді, створювали атмосферу тріумфу. Кожний із них знав, що ця перемога далася дорогою ціною. Мустафа, головнокомандувач яничарів, повільно вийшов уперед. Його постава була рівною, але обличчя видавало втому. Він піднявся на невеликий пагорб, щоб звернутися до усіх яничарів.

— Османи! — проголосив він, і його голос пролунав над полем, неначе перекриваючи навіть зимовий вітер. — Ми перемогли персів! Ми відвоювали Багдад! Але якою ціною?..

Слова наче зависли в морозному повітрі. Мустафа опустив голову, ніби збираючи сили, і знову підняв погляд.

— Ми втратили Ібрагіма, вашого колишнього командира, — його голос затремтів, але він продовжив, піднімаючи руку, щоб підкреслити вагу кожного слова. — Понад три сотні наших братів полягли у цій битві... Ми билися понад місяць. Кожна ніч була випробуванням, кожен день приносив нові втрати. Це була жорстока війна, але ми вистояли. Ми перемогли, але їх більше не повернути...

Султан Мурад IV, який досі мовчки спостерігав, підійшов ближче. Його постать на фоні фортеці здавалася майже міфічною. Він зупинився біля Мустафи, підняв руку, закликаючи до тиші. Всі погляди яничарів були прикуті до нього.

— Османи, — заговорив він, і його голос лунав спокійно, але твердо, немовби він вкладав у кожне слово силу всієї імперії. — Ви показали мужність і відданість, яку оспівуватимуть покоління. Кожен із вас — герой. Ваша відданість стала запорукою нашої слави. Ви повернули Багдад до лона Османської імперії! Ця земля тепер наша, завдяки вашій крові, вашій волі й вашій силі...

Яничари зустріли ці слова вигуками, що змішувалися з гордістю і гірким сумом. Тепер, коли битва завершилася, прийшов час згадати загиблих і знайти спокій у святкуванні. Фортеця стала центром цього моменту. Її мармурові стіни, ще нещодавно вкриті шрамами битви, тепер освітлювалися сотнями ламп...

На величезній кухні яничари накрили стіл, прикрашений турецькими стравами: пахлавою, долмою, пилавом із бараниною, кебабами, лахмаджуном. В келихи було налито ракію, що мерехтіла у світлі ламп. Столи ломилися від їжі, а повітря наповнював запашний аромат спецій. Це була мить, коли навіть найсуворіші яничари дозволяли собі легку усмішку...

Челебі та Кемаль, сидячи поруч, тихо розмовляли. Їхні келихи були наповнені, але вони майже не торкалися напоїв.

— Я думав, що ніколи не повернуся звідси, — промовив Кемаль, дивлячись на друзів за столом. — Ця війна забрала багато, але ми вижили. Хоча… що тепер? Мій дім — у Стамбулі. А твій?

Челебі подивився на нього, на мить замислившись. У його очах світився тихий сум.

— Також у Стамбулі, — відповів він. — Але хвороба… Туберкульоз. Він не дасть мені спокою. Хоча, поки живий, мушу боротися. Як і в бою. А ти пам'ятаєш Ібрагіма? Він був не просто командиром. Він врятував мені життя у медресе, коли я ледве дихав. Мустафа… він також його пам’ятає, вони були друзями ще з самої юності...

Коли Челебі сказав це, Мустафа підійшов до них. Він міцно тримав келих у руці, а його очі блищали від почуттів, які він старанно приховував.

— Ібрагім був, як брат для мене, — промовив Мустафа. — І його смерть не повинна бути марною. Ми будемо пам’ятати його завжди...

Яничари різко підняли вгору келихи на честь Ібрагіма та всіх загиблих. Важка атмосфера поступово змінювалася на радісну. Святкування тривало до самої ночі, поки мармурові стіни кухні не почали втомлено відлунювати від сміху й пісень. Кожна історія, розказана за столом, оживляла пам’ять про тих, хто давно залишив цей світ...

Тим часом в іншому кінці річки Тигр, Ільдар, перський командир, мчав на коні до Тебріза. Він був у повній люті. Стиснувши вуздечку, він раз за разом підганяв коня, немовби намагаючись утекти від власного нестерпного сорому.

— Вони ще пошкодують, — бурмотів він, скривджено зціпивши зуби. — Це тільки початок. Перси не зламаються!

Коли вони досягли Тебріза через три дні, їх зустріли мовчазні й сповнені відчаю мешканці. На площі перед палацом шаха Сефі один із жителів вигукнув:

— Аббас I був великим шахом! Він перемагав османів! А ти, Сефі I, програв Багдад і зганьбив Персію!

Сефі зблід. Його гордість була розчавлена, а Ільдар сумно схилив голову, відчуваючи сором і гнів водночас. Люди розходилися, кидаючи останні презирливі погляди на свого шаха...

Тим часом Мурад IV збирався їхати до Керманшаха, де зустрівся з шахом Сефі для підписання мирного договору. Переговори були довгими, напруженими, але результат був ясний: Сефевіди здавали Ірак османам, включаючи Багдад. Війна нарешті закінчилася...

Коли яничари поверталися додому, їх зустрічали як справжніх героїв. У кожному селі та місті, через які проходило військо, місцеві жителі вітали їх із радістю та вдячністю. У Стамбулі це було справжнє свято. Натовпи вишикувалися вздовж вулиць, тримаючи в руках квіти та скандуючи славу султану та його війську...

— Ви повернули нашу честь, — вигукував літній чоловік, кидаючи яскраві троянди під ноги яничарів.