Розділ 12: Гіркий світанок

Холодна ніч огортала землю, неначе останній подих перед бурею. Здавалося, ніби саме повітря наповнене напругою, що передувало неминучому зіткненню. Османський табір був у русі: яничари готувалися до вирішального удару. Кожен жест, кожен звук, кожен погляд мовби кричав про важливість митті...

Челебі й Кемаль перебували глибоко в тунелях разом із групою яничарів. Їхні силуети, освітлені слабким світлом факелів, ковзали по вологих стінах, створюючи моторошний ефект, немовби сама земля спостерігала за ними. Обидва яничари йшли попереду, тримаючи ятагани напоготові...

— Тут пахне вогкістю, — прошепотів Кемаль, його голос був таким тихим, що зливався з відлунням кроків. — Таке відчуття, що сама смерть дихає нам у потилицю...

Челебі зупинився, піднявши руку, і повернувся до решти загону:

— Ану тихо! Попереду щось є.

У повороті тунелю з’явилися перські мушкетери, супроводжувані гармашами, які тягнули невелику гармату. Їхні мушкети блищали у світлі факелів, мовби готові розірвати темряву своїм вогнем. Челебі подав знак, і яничари розійшлися обабіч стін, готуючись до несподіваної атаки.

— Нам треба діяти швидко, — прошепотів Челебі, його голос звучав як наказ. — Я беру праворуч, Кемалю, ти ліворуч. Решта — прикривайте нас.

Коли перські солдати наблизилися, османи почали атакувати. Челебі, мовби тінь, з’явився перед одним із мушкетерів, перш ніж той устиг підняти мушкет. Його ятаган блиснув у світлі, і противник впав. Кемаль тим часом вразив іншого перса, його рухи були плавними, як у хижака.

Гармаші спробували підготувати гармату до пострілу, але яничари накинулися на них. Бій був запеклим і доволі коротким. Кам’яні стіни тунелю відлунювали від ударів металу та криків, немов відлуння самої битви.

— Вперед, до двору! — вигукнув Челебі, коли останній перс упав.

На поверхні битва була не менш запеклою. Османські гармаші завдавали ударів по мурах фортеці, розриваючи їх на частини. Мури тріщали й осипалися, мовби здавна знесилені.

Мустафа стояв на пагорбі, спостерігаючи за полем бою. Його голос лунав над хаосом:

— Тримайте позиції! Вогонь!

Перські гармаші, розташовані на мурах, відкривали вогонь із заряджених ядер. Їхні дії були точними, але османи поступово наближалися, використовуючи щити й гармати для прикриття. Перси зі шамширами билися врукопаш із яничарами, зчепившись у запеклому двобої.

Довгий день битви втомив обидві сторони, але османи не здавалися. Їхня артилерія зробила свій внесок, створюючи пробоїни в стінах, через які яничари змогли прорватися. Стріли й мушкетні кулі постійно переслідували їх, але незламна воля допомогла їм дійти до воріт фортеці.

Коли Челебі та його загін вибралися до двору, перед ними відкрилася картина хаосу. Перські солдати з мушкетами й шамширами зосередилися навколо зруйнованих воріт. Челебі побачив Кемаля, що прямував до важеля, аби відкрити ворота для основних сил османів.

— Кемалю, гайда швидше! Ми повинні прорватися! — закричав він, прикриваючи товариша від стріл, що летіли зверху.

Кемаль, неначе ігноруючи небезпеку, швидко натиснув важіль. Ворота з гуркотом розчинилися, відкриваючи шлях османській піхоті. Здалеку почувся урочистий вигук, коли яничари ринули у двір.

Сефі I стояв у верхній башті фортеці, спостерігаючи за падінням своїх військ. Його руки стискали бильця, а очі горіли від люті.

— Ми втратили фортецю, шахиншаху, — сказав Ільдар, засмучено наблизившись до нього. — Ми вимучені відступити...

Сефі різко повернувся до свого полководця:

— Ніколи! Я не дозволю їм…

Але гуркіт вибуху перервав його. Вогонь охопив одну з башт, і вона з тріском впала. Ільдар ухопив шаха за руку:

— У нас немає вибору! Ми повинні йти зараз, інакше нас вб’ють разом із цими крихкими мурами!

Сефі, неначе загнаний звір, важко дихаючи, нарешті кивнув. Його обличчя спотворила гримаса гніву та безсилої люті.

Його посадили на віз, де вже сиділи поранені перські воїни. Ільдар, сідаючи на коня, схопив повіддя й поїхав разом з ними через вузький прохід, що вів із фортеці до довгої дороги на Тебриз...

— У Тебриз! — вигукнув Сефі, поглянувши на залишки своєї фортеці. — Ми ще обов'язково повернемося, щоб помститися!

Коли останні перси нарешті залишили фортецю, османи підняли свій прапор над мурами. Мустафа, стоячи на передовій, уважно стежив за цим моментом. Його обличчя було сповнене гордості й втоми...

— Ми це зробили, — прошепотів Челебі, опустивши ятаган і витираючи піт із чола.

Кемаль поклав руку йому на плече:

— Так, брате. Нарешті це завершено. Ми перемогли... Мені аж не віриться...

Мустафа підвівся вище, киваючи своїм людям. Його голос, хоч і втомлений, звучав гордо:

— Це не просто перемога. Це знак нашої сили. Багдад тепер наш...

Мурад IV, султан османської імперії, стояв на башті на лівому березі Тигра, дивлячись на звільнений Багдад, який після дев'яти років перської окупації знову повернувся під османський контроль. Його голос лунав здалеку, сповнений рішучості:

— Багдад повернувся до нас! Після дев'яти років ганьби ми знову відновили свою велич! Ця земля знову під османським прапором, і ми не дозволимо жодному ворогу забрати її знову!

І в цей момент світанок розірвав залишки ночі, осяваючи поле битви теплим світлом надії. Яничари підняли ятагани вгору, вітаючи новий день і вшановуючи тих, хто впав у бою. Перемога належала їм, але вони знали: це був лише початок нової епохи, сповненої викликів і битв...