Розділ 11: Зрив тиші

Світанок, оповитий густим туманом, повільно розчиняв ніч. Немов сама природа вагалася, чи варто відкривати черговий день, сповнений кровопролиття. У повітрі пахло димом, гаром і потом — відгомоном запеклої нічної сутички. Фортеця стояла, мов відчайдушний лев, загнаний у пастку, але готовий до останнього стрибка.

На мурах шах Сефі I вдивлявся у далечінь. Його погляд був холодним, немов лезо шамшира, що готується на смерть розсікати ворога. Він бачив османський табір, мовби буревісник, що насувається зі смертельною загрозою. Поруч із ним стояв Мехді, гарматний майстер, чий голос завжди звучав так потужно, як і його гармати.

— Османи не здаються, — мовив Мехді, вдивляючись у рухи ворога. — Їхні яничари, озброєні ятаганами, вже готові до нового штурму. Їх не зупинили ні наші гармати, ні мушкети. Та вони, неначе хижі вовки, що смакують запах крові.

Сефі I мовчав, його обличчя залишалося непроникним, як скеля серед бурі. Нарешті він відповів:

— Ми теж не здаємося. Заради трону і честі Персії, ми вистоїмо тут!

Мехді повільно кивнув, і його очі спалахнули вогнем рішучості. Їхні воїни не мали права здатися, як і ця фортеця, збудована на крові їхніх предків...

У таборі османів Мустафа, головний командир яничарів, зібрав своїх офіцерів навколо великого столу.  Перед ним лежала карта фортеці. Його погляд був непохитним, мов камінь, що витримав тисячі бур.

— Ця фортеця тримається лише через хитрощі шаха, — мовив Мустафа, водячи пальцем по карті. — Їхні мушкетери та гармаші використовують свої позиції з майстерністю, але вони втомлені. Ми змусимо їх упасти, прямо як надламане дерево!

Челебі, чий бік був перев’язаний грубою тканиною, стояв поруч із Кемалем. Біль у плечі нагадував про себе кожним порухом, але він тримався, мовби ця рана була просто прикрою дрібницею.

— У нас є план, — продовжив Мустафа. — Їхні тунелі — це не лише їхній порятунок, але і їхній гробовий камінь. Ми проникнемо туди. Наші яничари прорвуться до центрального двору, поки гармати завдаватимуть їм ударів іззовні. Челебі, Кемалю, ви поведете розвідку. Без вас точно нічого не почнеться.

Челебі коротко кивнув, відчуваючи, як напруга стискає його серце. Поглянувши на Кемаля, він побачив те саме. Вони знали: їхній шанс перемогти залежить від того, наскільки далеко вони зайдуть...

У тунелях під фортецею панувала темрява, набагато густіша за нічне небо. Лише слабке світло факелів освітлювало вузькі стіни, на яких блищали краплі вологи. Тунелі здавалися живими — кожен звук відлунював так, ніби їх охороняла сама земля...

Челебі й Кемаль йшли вперед, тримаючи гострі ятагани напоготові. Позаду них рухалися ще кілька яничарів, чиї обличчя були напруженими, наче струни.

— Тихо, — прошепотів Челебі, повільно піднімаючи руку. Його голос був настільки тихим, що здавався лише шепотом вітру. — Я чув кроки.

Десь попереду, за поворотом, лунали важкі кроки. Челебі визирнув із-за рогу, і його очі побачили перських мушкетерів. Їхні мушкети яскраво блищали, немовби зуби хижаків, готових до нападу.

— Нам треба діяти швидко, — прошепотів він, і його голос звучав як наказ. — Кемалю, ти береш ліворуч, я — праворуч. Інші просто прикривають нас.

Яничари рушили вперед, неначе тіні, беззвучні й небезпечні. Кемаль, тримаючи ятаган двома руками, кинувся на першого мушкетера. Його рух був плавним, немов у хижака, і удар — смертоносним. Челебі, попри біль у плечі, вразив двох інших, перш ніж вони встигли підняти мушкети.

— Швидше! — крикнув він, але в цей момент позаду почувся звук пострілу. Один із яничарів упав, міцно схопившись за груди.

Челебі розвернувся й кинувся на ворога, його ятаган блищав у слабкому світлі, наче відбиток зірки. Кожен удар був наповнений люттю й відчаєм, але в ньому була й рішучість вижити.

Тим часом на поверхні Мустафа керував гармашами. Їхні ядра вибухали в повітрі, створюючи вогняний дощ, який повністю обрушувався на мури фортеці. Земля здригалася, і здавалося, що навіть каміння волало від болю. Яничари, використовуючи щити, прикривалися від стріл, які летіли згори.

— Тримати позиції! — гучно вигукнув Мустафа, його голос лунав крізь хаос, як заклик до бою. — Челебі та Кемаль вже в тунелях. Ми мусимо триматися, доки вони не проб’ються до двору!

У цей момент Кемаль та Челебі вийшли до центрального залу тунелю. Перед ними відкрився величезний простір, освітлений слабким світлом факелів. У центрі стояла група ворожих перських солдатів, які охороняли прохід до верхнього двору.

— Це наш шанс, — прошепотів Челебі, нервово стискаючи руків’я ятагана. — Якщо ми зможемо знищити їх тут, шлях до двору буде повністю відкритим!

Кемаль кивнув, і вони кинулися в атаку. Бій був коротким, але запеклим. Перси боролися, ніби леви, але османи, керовані відчайдушною рішучістю, здолали їх. Коли останній перс упав, Челебі, важко дихаючи, піднявся на сходи, що вели до двору.

— Ми майже там, — сказав він, його голос звучав уривчасто. — Залишилося зовсім трохи.

Але щойно вони наблизилися до виходу, як зверху почувся крик. Перси підготували засідку. З обох боків на османів полетіли каміння й стріли. Челебі впав, ухиляючись від каменя, що мало не влучив йому прямо в голову.

— Це пастка! — вигукнув Кемаль, швидко піднімаючи свій щит, щоб відбити стрілу. — Нам треба шукати укриття!

Челебі, вхопившись за Кемаля, швидко оцінив ситуацію. Навколо них сипалися стріли, а перси, що засіли вище, готувалися до нової атаки. Яничари, які залишалися позаду, спробували прикритися щитами, але тиск ворога був нещадним.

— До стіни! — наказав Челебі, показуючи на невелике заглиблення в кам’яній основі тунелю. — Це єдине місце, де ми зможемо уникнути стріл.

Група швидко перебігла до вказаного місця. Укрившись під природною аркою каміння, вони перевели дух. Кемаль витер піт із чола, вдивляючись у слабке світло, що падало зверху.

— У нас немає вибору, — сказав він, важко дихаючи. — Якщо ми не прорвемося зараз, то вони знищать всіх нас саме тут!