Розділ 10: Непохитний трон

Після перемоги османів у перській фортеці, поранений Ільдар досить довго лежав у палаті, де мовчазно проходили дні й ночі. Три тижні коми стали для нього, мов сновидіння, сповнене болю і безвиході. Коли очі Ільдара нарешті розплющилися, перед ним постала сіра, холодна стеля. Відчуття важкості огортало все його тіло, мовби він перебував у ланцюгах. Він повільно перевів погляд убік, і побачив Мехді — гарматного майстра, чия постать вирізнялася серед приглушеного світла кімнати...

— Де я? — тихо спитав Ільдар, голос його був слабким, немовби належав не йому.

Мехді, не відводячи погляду від креслень на столі, мовив:

— Ти в безпеці, настільки це можливо. Ти прокинувся після трьох тижнів коми. Ми наразі знаходимося в нашій фортеці...

Слова Мехді впали, немовби каміння, і серце Ільдара стислося від невідомості. Він спробував підвестися, але різкий біль пронизав бік, змушуючи його впасти назад на канапку.

— Лежи, — промовив Мехді, підійшовши ближче. — Ти ще слабкий. І є новини…

Очі Ільдара знову піднялися на Мехді. Вираз обличчя майстра був важким, у ньому відчувалася глибока тривога.

— Ахмад загинув. Усі наші гармаші та мушкетери… — голос його затремтів. — Усіх стратили. Поразка була страшною...

Ці слова вдарили по Ільдару, наче молот. Він заплющив очі, і перед його внутрішнім поглядом виникли обличчя тих, кого він колись вважав своїми братами. Внутрішня лють почала повільно розгоратися в його серці, неначе дикий вогонь, що пожирає все навколо.

— Вони помстяться. Я не дозволю, щоб це залишилося безкарним, — прошепотів він, люто зціпивши зуби.

Мехді сів поруч, його очі блищали впевненістю.

— Ми маємо план. Якщо ти готовий, я розкажу.

Ільдар повільно кивнув, зусиллям вгамовуючи свій біль.

— Ми використаємо гармати фортеці, щоб заманити османів у пастку. Вони подумають, що наша оборона слабка, і кинуться на штурм. Але ми…

Мехді взяв до рук креслення і показав Ільдару детальний план фортеці.

— Ми організуємо фальшивий відступ. Невеликий загін "нібито" залишить фортецю, заманюючи ворога на заміновану територію. У цей час ми укріпимо ключові точки фортеці. Шах Сефі I вже віддав наказ готуватися до тривалої облоги. Підкріплення в дорозі.

Ільдар уважно слухав, відчуваючи, як у ньому знову народжується рішучість. Він стиснув кулак, і на його обличчі з’явилася легка усмішка.

— Це може спрацювати. Але… османи все ж таки не дурні. Ми повинні бути готові до їхніх хитрощів.

Мехді кивнув.

— Саме тому я розраховую на тебе. Твій досвід і лють можуть змінити хід цієї битви...

Тим часом османський табір, розташований зовсім неподалік від фортеці, був у повному стані напруженого очікування. Мустафа, командир яничарів, стояв біля великого вогнища, оточений своїми офіцерами. Його очі, глибокі й темні, вдивлялися вдалечінь, де на горизонті вимальовувалися обриси фортеці.

— Взяти її швидко не вдасться, — промовив він, ламаючи мовчання. — Вони підготувалися.

Офіцери уважно слухали, киваючи. Один із них, високий і стрункий чоловік, на ім'я Ямур, виступив уперед.

— У нас є кілька варіантів. Ми можемо заблокувати всі шляхи постачання, повністю виснаживши ворога. Паралельно — підкопатися під мури, замінувати одну з башт і зруйнувати її. Але…

Мустафа підняв руку, перебивши його.

— Цього недостатньо. Нам потрібна розвідка. Челебі та Кемаль, я повністю покладаюся на вас. Терміново знайдіть таємний вхід у фортецю!

Челебі, молодий і завзятий яничар, схилив голову та різко вхопився за руків'я ятагана.

— Ми вирушаємо негайно!

Поряд з ним стояв Кемаль та він почувши слова Челебі лише кивнув і міцно взявшись за ятаган, вирушив з ним...

Ніч повільно опустилася на фортецю, вкривши її чорним покровом. Ільдар, тепер вже у повному бойовому обладунку, стояв на мурах поруч із Мехді. Вітер, холодний і різкий, пробігав крізь їхні постаті, немовби шепочучи про неминучість....

— Вони прийдуть, — сказав Мехді, вдивляючись у темряву. — Це лише питання часу...

Ільдар мовчки кивнув, відчуваючи, як усередині нього вирувала напруга. Його рука, що тримала руків’я шамшира, ледь помітно тремтіла, але не від страху — від нетерпіння.

Раптом удалечині спалахнули вогні. Це були факели османів, що повільно наближалися до фортеці. Тишу ночі порушили звуки барабанів і бойові крики. Ільдар стиснув зуби, його серце билося швидше...

— Почалося, — прошепотів він.

Мехді дав знак, і фортеця ожила. Гармати заревли, і перші ядра полетіли в бік ворога, розбиваючи землю на друзки. Османи відповіли обстрілом, і в темряві запанувала хаотична симфонія війни...

Челебі та Кемаль, користуючись плутаниною, обережно підкралися до фортеці. Їм вдалося знайти старий хід, але він був ретельно охоронюваний. Челебі обережно визирнув із-за кущів, оцінюючи ситуацію.

— Нам доведеться ризикнути, — прошепотів він, дивлячись на Кемаля.

Той кивнув, і вони почали свій підступний маневр. Вони знешкодили кількох охоронців, але раптом пролунали вигуки — їх швидко помітили. Челебі, попри небезпеку, не зупинився. Він кинувся вперед, вбиваючи охоронців ятаганом і відкриваючи шлях для своїх товаришів.

— Швидше! — крикнув він, але в цю мить один із персів, з мушкетом у руках, поцілив йому в плече. Біль був пекучим, але він не зупинявся. Перс, приготувавшись до нового пострілу, на мить відволікся. І цього було достатньо.

Челебі, не вагаючись, схопив ятаган, що висів на його поясі, і з різким рухом вивів лезо вперед. Він кинувся в атаку, відкинувши біль у плечі. В один момент він опинився поруч з персом, і ятаган блиснув у повітрі, вражаючи ворога. Перс не встиг навіть здригнутися — лезо ятагана прорізало йому груди, і той упав на землю, з останнім зойком, що змішався з гуркотом битви....

Челебі стояв над ним, важко дихаючи. Він переміг, але відчував, як кожен подих ставав важчим через біль...