Розділ 9: Тягар хвороби

Світло зоряного неба ледь пробивалося крізь димку, що зависла над табором османів, мов примарний покрив, накинутий на землю війни. У цьому спокої, який здавалося б міг заспокоїти навіть найзавзятішого воїна, таїлася напруга, схожа на розтягнуту тятива лука, готова ось-ось зламатися...

Челебі сидів осторонь, засмучено притулившись до колоди, немов хтось вирвав із нього останні сили. Його кашель, сухий і хрипкий, рвав нічну тишу, немов зойк зраненого звіра. Кемаль, його друг і побратим, кинув тривожний погляд у його бік.

— Це зовсім не звичайна втома, — тихо промовив Кемаль, і його голос, хоч і спокійний, нагадував про грім перед бурею. — Ти повинен терміново звернутися до Махмуда.

Челебі, наче звір у пастці, роззирнувся, ніби хтось міг підслухати цю розмову.

— Я не можу. Якщо вони дізнаються, що я слабкий... — Він запнувся, неначе слова, що він намагався вимовити, були такими гіркими.

Кемаль торкнувся його плеча:

— Ти потрібен нам живим. Не час для гордості, друже.

Махмуд, дорослий досвідчений медик із сивим волоссям, що спадало на плечі, сидів у своєму шатрі, готуючи трави. У повітрі витав різкий запах полину й сушеної шавлії, немовби сама природа намагалася витіснити смерть. Челебі тихо зайшов, обережно відхиливши тканину шатра. Його погляд був важким, мовби свинцевий туман.

— Що тебе так турбує? — запитав Махмуд, не відводячи очей від ступки, в якій розтирав трави.

Челебі коротко розповів про свій стан. Махмуд уважно слухав, його обличчя стало ще похмурішим. Здавалось, неначе він вже знав, що саме скажуть його слова.

— Мені шкода тобі це казати... Але це туберкульоз, — сказав він, зітхнувши, і це слово впало, мовби важкий камінь у глибоку криницю. — У наших умовах ця хвороба — вирок для багатьох. Війна виснажує не лише тіло, але й душу. Челебі, ти не самотній у цьому. Майже кожен яничар страждає, хоч і не всі наважуються зізнатися...

Челебі мовчав, його думки плуталися, ніби нитки, розірвані вітром. Він не знав, що страшніше: смерть від хвороби чи втрата поваги побратимів.

— Як мені вилікуватися? — нарешті спитав він, і в його голосі чулося більше розпачу, ніж надії.

Махмуд похитав головою:

— Лікування є, але взагалі не тут. Тобі потрібен спокій, теплий клімат, правильна їжа. Все те, чого ти не знайдеш на цій землі суцільних битв. Але якщо ти боротимешся, твоя сила духу може тримати тебе набагато довше...

Тим часом у ворожій фортеці персів Ахмад, їхній так званий "тимчасовий командир", вдивлявся в далечінь. Його обличчя було, наче висічене з каменю, а очі блищали вогнем помсти. Навколо нього стояли мушкетери й артилеристи, немовби статуї, готові ожити за його наказом.

— Сьогодні ми покажемо цим боягузливим османам, що їхня гордість нічого не варта! — вигукнув Ахмад. — Гармати готові? Мушкети заряджені?

— Так, командире! — пролунало у відповідь.

Битва почалася, немов буря, що несподівано прорвалася крізь темряву. Перські гармати гучно гриміли, неначе грім, а потужні ядра розривали землю навколо османського табору, ніби розлючені велетні. Яничари швидко зайняли позиції, їхні мушкети відповіли влучними пострілами, що повністю розривали нічне повітря.

Мустафа, їхній вже давно новий командир, стояв у центрі табору, віддаючи накази. Його голос, мовби труба, лунав крізь хаос:

— Тримайте лінію! Не дайте їм прорватися!

Челебі та Кемаль були серед передових рядів. Кожен рух Челебі був болісним, але він боровся, ніби намагаючись перемогти не лише ворога, а й самого себе. Кемаль, побачивши, як друг задихається від кашлю, вигукнув:

— Тримайся! Ми повинні витримати!

Коли битва досягла своєї межі, неначе спалах полум’я, що поглинає все навколо, Мустафа відчув, як повітря наповнилося запахом гару і розпачу. Перські мушкетери тиснули на оборону, їхні штики блищали у світлі місяця, немов ікла хижаків. У відповідь яничари, спітнілі й остаточно виснажені, трималися, ніби коріння старих дерев, вгризаючись у землю. Мустафа, піднявши руку, дав знак до контратаки, і яничари, мов потік розбурханої ріки, кинулися вперед. Військо османів з ревом кинулися вперед, їхні ятагани блищали в місячному світлі, мовби крила хижаків. Перси, заскочені зненацька, почали блискавично відступати до фортеці.

— Захопити ворогів! — наказав Мустафа. — Ніхто не повинен піти!

Частину персів взяли в полон. Їх зв’язали й поставили перед Мустафою. Він дивився на них довго й мовчки, ніби зважуючи їхню долю на невидимих терезах...

— Ці люди пролили кров наших братів, — промовив він, його голос був холодним, мов крига. — Їхня смерть стане попередженням.

Мустафа наказав стратити полонених. Мушкетерів розстріляли їхніми ж мушкетами, неначе іронія долі знущалася з них. Артилеристів прив’язали до їхніх гармат і пустили під укіс. Ці страти були жорстокими, але вони залишили османам відчуття справедливості...

Ахмада, який потрапив у полон, стратили публічно. Мустафа особисто взяв ятаган і без вагань виконав вирок. Коли голова ворога впала на землю, яничари вибухнули бойовим криком, який, здавалося, здійнявся аж до небес.

Нарешті після бою, коли ніч знову-таки накрила землю своїм покривалом, Челебі сидів біля багаття, ретельно вдивляючись у вогонь. Його обличчя було втомленим, але в очах палала рішучість.

— Ми виграли, — прошепотів він, більше до себе, ніж до інших. — Але чи вистачить мені сил, щоб битися далі?

Кемаль поклав руку йому на плече:

— Ти сильніший, ніж здаєшся, друже. Ми пройдемо це разом...

Челебі мовчки кивнув, і багаття, наче живе, відбивалося в його очах, освітлюючи тіні, що ховалися в його душі. Він знав, що наступна битва буде ще важчою, але поки в його серці жевріло полум’я, і він обов'язково продовжуватиме боротися...