Розділ 8: Полум'я помсти

Темрява ночі обвила османський табір, неначе покривало, що ховало його від хижих поглядів ворогів. Здавалося, що світ сам завмер, але лише на поверхні. Насправді під тонким шаром спокою вирувало надзвичайно сильне напруження. Яничари міцно спали після кількох днів виснажливих переходів і битв. У кожному з них жила надія на кілька годин відпочинку. Але ця тиша була оманливою...

У ворожій перській фортеці, що височіла неподалік, Ахмад стояв перед великим вікном, вдивляючись у темну далечінь. Лице його сповнювалося ледь стримуваною люттю. Його погляд зупинився на палаті, де лежав непритомний Ільдар. Рука командира була туго перев’язана, а обличчя, хоч і засмагле, було надзвичайно блідим. Ахмад підійшов ближче до ліжка і тихо пробурмотів:

— Ми обов’язково помстимося за тебе. Ця ніч стане їхнім остаточним кінцем.

Він обернувся до Мехді, гарматного майстра, який стояв поруч із кресленнями фортеці та околиць. Мехді кивав, розглядаючи плани наступу. Його голос був стриманим, але твердо впевненим:

— Гармати заряджені. Ми готові до пострілів. Вони навіть не встигнуть прокинутися.

— Відмінно, — відповів Ахмад, підносячи до губ келих із вином. — Вони думали, що ця війна буде легкою. Але сьогодні вночі вони пізнають справжню силу персів!

Тим часом у таборі османів лише один Челебі не міг знайти собі спокою. Його тіло було знесилене, але сон ніяк не приходив. Холодний піт стікав по його обличчю, серце билося нерівно. Він лежав на вузькому ложі, вдивляючись у своє темне шатро. Раптом він почув тяжкі кроки. Спершу йому здалося, що це всього лише уява, але звук повторився. Повільно, обережно він піднявся, накинувши плащ на плечі, і міцно взяв ятаган.

Вийшовши зі свого шатра, Челебі глибоко вдихнув морозне нічне повітря. Навколо все було тихо. Він оглянув табір: яничари спали міцно, навіть їхній новий командир Мустафа не рухався. Але щось у темряві змушувало його відчувати напругу. Він підійшов до найближчого шатра, де спав його друг Кемаль, і тихо, але наполегливо промовив:

— Прокидайся! Щось не так.

Кемаль, потерши очі, піднявся і прислухався. У далечині лунав слабкий, але виразний гуркіт. Вони обмінялися тривожними поглядами. Узявши свої ятагани, вони рушили в сторону звуків.

Челебі та Кемаль йшли стежкою, прислухаючись до кожного шурхоту. Кроки ставали голоснішими, гуркіт — чіткішим. Нарешті, на невеликому підвищенні вони побачили ворогів. У темряві майоріли прапори Сефевідів. Тисячі мушкетерів рухалися вперед, озброєні неймовірно гострими шпагами й потужними мушкетами. Попереду крокували важкі гарматні екіпажі, а ще далі виднілися факели артилеристів. Це була небезпека, якої османи взагалі не чекали...

— Ми самі точно не впораємося, — прошепотів Кемаль. — Треба негайно повернутися до табору, поки не стало пізно!

— Тоді нумо швидше, — відповів Челебі, і вони, не гаючи ні хвилини, з усіх сил побігли назад.

Повернувшись у табір, Челебі та Кемаль розбудили Мустафу. Спочатку командир здався роздратованим, але, почувши новини, миттєво взяв себе в руки.

— Будіть всіх! — блискавично наказав він. — Виставляйте всюди гармати! Готуйте мушкети й луки!

Яничари, хоч і виснажені, швидко вставали, озброювалися та займали свої позиції. Гармати, що залишилися після попередніх битв, були націлені в бік ворога. Мустафа уважно оглядав табір, видаючи накази.

— Ми будемо триматися до останнього. Не дайте їм прорвати нашу лінію! — вигукнув він.

Тим часом Ахмад і Мехді спостерігали за табором османів через підзорну трубу. Ахмад глузливо посміхався:

— Вони в паніці. Вогонь гармат скоро розвіє всі їхні надії!

Мехді лише кивнув і дав сигнал артилеристам. Через кілька секунд фортеця аж здригнулася від потужного пострілу гармат. Перші міцні ядра, подолавши нічне небо, руйнівно врізалися в османський табір. Вибухи розривали шатра, вбиваючи кількох яничарів.

Мустафа не здався. Він наказав стрільцям відповісти вогнем. Османські мушкети затріщали, створюючи хаос серед передових рядів персів. Битва розпочалася...

Челебі та Кемаль опинилися в самому центрі подій. Вони тримали оборону, не зважаючи на втому. Челебі, хоч і знесилений, бився з неймовірною рішучістю. Його ятаган рухався, мов блискавка, зупиняючи перських мушкетерів, які намагалися прорватися до лінії оборони. Кемаль, підтримуючи друга, влучно стріляв із великого мушкета.

Битва досі тривала, і здавалося, що османи ось-ось здадуться. Але раптом, з боку річки Тигр, пролунали несамовиті крики. Удалечині з’явився загін вершників із факелами. Їхні рухи були стрімкими, а крики — бойовими. Це був резерв султана Мурада IV, який, спостерігаючи з вежі, зрозумів, що його воїнам потрібна допомога.

Мустафа, побачивши вершників, вигукнув:

— Це наш шанс! Усі вперед! Відтісняйте їх!

Яничари, натхненні підкріпленням, з новими силами кинулися в атаку. Їхні крики розривали ніч, а гучні удари ятаганів створювали хаос серед персів. Ахмад, помітивши зміну в настроях османів, зціпив зуби й наказав відступати до фортеці.

Перси ганебно відступали, але Ахмад знав: це лише тимчасовий провал. У його серці зріла ще більша ненависть до ворогів, і він був готовий піти на все, щоб завдати османам потужного нищівного удару. Водночас яничари святкували свою перемогу, хоча й розуміли, що війна ще не закінчилася — це була лише битва...

Коли ніч закінчилася, Челебі та Кемаль сиділи біля багаття, вдивляючись у ледве тепле вугілля. Їхні тіла були знесилені, але серця — сповнені гордості. Челебі подивився на Кемаля і сказав:

— Ми вистояли. Але чи зможемо вистояти далі?

Кемаль усміхнувся крізь втому і відповів:

— У цьому наш обов’язок, друже. Ми не можемо зупинитися, поки не доведемо, що османи ніколи не здаються. Завтра буде ще важче, але разом ми витримаємо, брате...

На горизонті вже виднілися перші проблиски світанку, коли яничари почали повертатися до своїх шатер, щоб набратися сил перед новим днем. Їхні тіла були втомлені, але дух залишався незламним. Мустафа, оглядаючи табір, зібрав найвірніших яничарів для зовсім короткої наради.