Розділ 7: Обіцянка серед попелу

Настав глибокий вечір, але від диму і полум’я великої боротьби небо здавалося похмурим і тяжким. Кемаль сидів біля багаття, звернувшись до Мустафи. Його погляд був гострим, неначе лезо ятагана, а голос звучав розсудливо, неначе старший брат дає страшну обіцянку молодшому.

— Кемалю, твій розум гостріший за ятаган. Ти — наші очі й вуха в цьому хаосі. Без тебе ми сліпі, — сказав Мустафа, видзвонюючи кожне слово тоном, що проникав до самої душі.

Мустафа перевів погляд на Челебі, який сидів неподалік, тримаючи в руках ятаган. Він виглядав спокійним, але у його очах читалася глибока напруга.

— Челебі, ти — наша віра і сила. Твоє серце палає, як цей вогонь, і воно запалює нас усіх. Ти — моя права рука, і разом ми не зламаємося. Твоя сила та відданість допоможуть нам стояти міцно. Ми разом, і нам не страшні жодні труднощі.

Челебі підняв голову, і в його погляді з’явилася рішучість, що відразу передалася усім, хто був поруч. Він вдивлявся в очі Кемалю, і в його словах не було сумнівів.

— Я буду твоєю правою рукою, — відповів він тихо, але так, що кожен почув. — Ми вистоїмо, поки тримаємось разом. Ти ведеш, а я — тут, поруч. Ніхто не зламає нас, поки ми не здамося. І ми ніколи не здамося!

Його голос прозвучав гірко й рішуче, але з ним відчувалася надія. Це було більше, ніж просто обіцянка. Це була присяга, яку він давав сам собі й своїм товаришам...

Перси були недалеко, поступово закриваючи все більше шляхів до відступу. Напруження наростало, як хвилі на Тигрі перед штормом. Усе здавалося таким непохитним, немовби час сам намагався зупинитися...

Тим часом Кемаль піднявся. Його погляд був твердим, а серце стискалося від виду загону яничарів, який поволі втрачав сили. У цій безвиході кожна хвилина здавалася вічністю. Він вдихнув глибоко, намагаючись приборкати хвилювання, і обвів поглядом табір. Молоді яничари, такі як Челебі, намагалися триматися, але в очах багатьох була відчутна втома.

— Мустафа, якщо це наш останній бій, то нехай він буде гідним нашої честі, — сказав Кемаль, його голос лунав чітко і впевнено, хоч у серці вирували сумніви.

Мустафа поклав руку на плече Кемаля. Їхні очі зустрілися, і в цей момент між ними пройшло щось невидиме — мовчазна обіцянка не здаватися, навіть якщо все здається втраченим.

— Ми не програємо, — промовив Мустафа. — Поки є ти та твій друг Челебі, поки наш дух залишається непохитним, ми боротимемося.

Десь у далечині з боку ворога почувся гуркіт барабанів. Це був сигнал до атаки.
Перси почали свій рух, і їхні війська немов темна хвиля, що повністю накрила горизонт, поглинаючи все на своєму шляху.

Челебі підбіг до Кемаля, його обличчя було сповнене рішучості.

— Що ти бачиш? — запитав він, вдивляючись у темряву.

Кемаль нахилився вперед, вдивляючись у мерехтливі вогні, що рухалися вдалині.

— Вони виставляють приманку, — сказав він тихо. — Основні сили йдуть через ущелину. Ми можемо зловити їх зненацька, але нам потрібен час.

Мустафа кивнув, почувши це. Він підняв руку, закликаючи загін до збору.

— Османи! — вигукнув він. — Наша сила — це наша єдність. Пам’ятайте Ербіль, Дахук, і Сулейманію! Ми перемагали, коли вороги ганебно відступали. І сьогодні ми зробимо те ж саме! Кемаль вестиме нас у ніч. Довіртеся йому, як своїм очам!

Загін відповів стоголосим вигуком. Челебі взяв свій заточений ятаган і став поруч із Кемалем.

— Ти готовий? — запитав він.

Кемаль кивнув. Його погляд був спрямований уперед, на шлях, який вони мали пройти. Ця ніч могла стати останньою, але він знав: доля їхньої імперії залежала від їхньої рішучості.

— Разом, брате, — відповів він. — Ми зробимо це разом.

З настанням темряви загін вирушив у напрямку ущелини. Їхні кроки були легкими, мов подих вітру, але в кожному русі відчувалася готовність зустріти ворога. Попереду чекала битва, яка мала визначити їхню долю. У цій темряві, серед попелу і крові, вони трималися за одну-єдину обіцянку: не здаватися.

Темрява, немов чорний саван, огорнула ущелину, яку обрали османи для своєї хитромудрої пастки. Кемаль, і кілька розвідників рухалися попереду, шукаючи ознаки ворога. Погляд Кемаля метався по краю скелястих стін, де будь-який рух міг означати загрозу.

— Вогні наближаються, — прошепотів один із розвідників. — Вони вже зовсім близько.

Кемаль підняв руку, сигналізуючи зупинитися. Він прислухався до нічної тиші, що була наповнена лише шепотом вітру. Раптом десь унизу почувся глухий удар барабана.

— Це сигнал. Вони хочуть залякати нас, — сказав він. — Але ми повинні діяти швидко.

Челебі разом із рештою загону займали позиції внизу ущелини. Вони підготували засідку: величезні валуни й діжки з горючою сумішшю були готові до спуску на ворога.

— Тільки за сигналом, — попередив Мустафа, який стояв біля Челебі. — Ми не можемо помилитися!

Коли перси увійшли до ущелини, їхні смолоскипи освітлювали вузький шлях, що тягнувся крізь кам’яні стіни. Їх було багато, і здавалося, що темрява сама служить їм покровом.

— Зараз, — прошепотів Кемаль, піднявши руку.

В ту мить, коли перша лінія персів досягла середини ущелини, османи запустили свій план. Валуни покотилися вниз, збиваючи ворогів з ніг, а діжки із запаленою сумішшю вибухнули яскравим полум’ям. Перси розгубилися, їхні ряди почали ламатися.

— В атаку! — крикнув Мустафа, і яничари рвонули вперед.

Челебі, разом з Кемалем, з ятаганом у руці, кинувся в гущу бою. Їхні удари були швидкими та точними. Мустафа — новий командир, залишався на висоті, уважно стежачи за ходом битви й направляючи яничарів.

— Не відступати! Тримайте лінію! — кричав він, вказуючи на позиції ворога.

Битва була жорстокою. Перси намагалися перегрупуватися, але ущелина, що мала стати їхнім шляхом до перемоги, тепер стала пасткою. Вогонь і каміння перетворили вузький шлях на поле хаосу, і шамшири персів вже ніяк не допомагали...