Розділ 6:  Під обстрілом ночі

Темрява, мов густий саван, накрила навколишні землі, і тільки далекі зорі спалахували в нічному небі, немов слабкі вогники на покритому полум'ям небі. У ворожій фортеці Сефевідів, серед холодних кам’яних мурів, нерухомо стояв генерал Ахмад. Його очі, ніби дві чорні безодні, пильно вдивлялися в ніч, що поглинала всю землю. Вітер, що проникав через тріщини в стінах, мав пронизливий холод, але Ахмад не відчував його. Він стояв, мов кам’яний стовп, приготувавшись до того, що має статися.

У палаті поруч, у сірому освітленні факелів, лежав Ільдар — командир, що ледве дихав після поранення у руку. Його обличчя було бліде й зморшкувате, як полотно, яке роз’їдали невидимі вогняні муки. Лише його очі залишалися живими, повними болю та рішучості.

— Ми відповімо їм за тебе, Ільдаре, — холодно сказав Ахмад, не відводячи погляду від нічного пейзажу. — Мехді, час діяти.

Мехді, досвідчений гарматний майстер, підійшов до столу. Його руки, обвітрені й міцні, зручно тримали креслення, на яких була розташована схема плану нападу. З кожним рухом він показував ворожі позиції, аналізуючи найкращий спосіб знищити їх.

— Розривні ядра готові, — сказав він, нахиляючи голову до креслення. — Вони зітруть цей караван-сарай на попіл. Якщо хочеш, щоб полум’я було яскравим — ми готові.

Ахмад нахилився ще ближче, як хижак, що готується до стрибка. Його пальці ковзнули по краях паперу, вказуючи на місця, де мав спалахнути вогонь.

— А вогняні? — запитав він, без емоцій у голосі.

— Вони спалять усе живе, — відповів Мехді. — На додаток, дим затягне все навколо, вони не зможуть навіть тікати.

Ахмад кивнув, і його голос став твердим, наче камінь:

— Фаріде, ти знаєш, що робити.

Лучник-шпигун Фарід, мовби тінь, з’явився з-за колон. Його очі блищали у світлі факелів, а його постать — ледь помітна, але всім відомо, що він як ніхто інший володіє тінями. Він мовчки вклонився Ахмаду й зник у темряві, прямуючи до караван-сараю, де планувалися всі важливі дії.

У караван-сараї Челебі не спав. Холод, що проникав до кісток, здавався ще гіршим за втому. Він сидів на колоді, дивлячись, як Кемаль, з низьким, схвильованим голосом, накривав Ібрагіма теплим плащем. Поранений командир тихо стогнав, його дихання було уривчастим, немов між кожним подихом на мить спинялося життя.

— Йому краще? — спитав Челебі, нахиляючись ближче, намагаючись зрозуміти, що чекає їх попереду.

Кемаль похитав головою. Його обличчя було затягнуте напругою, але в очах — непохитна рішучість.

— Знаєш, таке… якесь передчуття не дає спокою, — відповів він. — Щось ось-ось станеться.

Челебі підняв голову, прислухаючись до глухої нічної тиші. Ніч була дивно тихою, але ця тиша була аномальною, не схожою на звичайну ніч. Це була тиша перед бурею.

— Ще трохи, і ми будемо в безпеці, — пробурмотів він, більше переконуючи себе, ніж Кемаля, однак серце його билося швидше з кожною хвилиною.

Фарід рухався мовчки, як тінь, намагаючись залишити за собою мінімальні сліди. Його кроки були легкими, а очі — пильно стежили за кожним кутом. Він дістав смолоскипи, загорнуті в тканину, і почав встановлювати їх довкола караван-сараю. План був простий: пожежа має викликати паніку, яку можна буде використати на свою користь. Але несподівано він почув шелест. Обернувшись, він побачив, як із темряви виступає якась постать.

Це був Челебі.

— Що ти робиш? — запитав він, стискаючи руків’я гострого ятагана, який він міцно тримав у руці.

Фарід, мов загнаний звір, спробував втекти, але Челебі кинувся вперед. Їхні тіла зустрілися з усією силою — два бійці, кожен із рішучістю в очах. Смолоскип випав із рук шпигуна, але той рухався швидше, ніж вогонь. У той момент його побачив Кемаль, який швидко прибіг на допомогу.

— Ти зрадник! — вигукнув Кемаль, приставляючи лезо ятагана до шиї Фаріда. — Ти зрадив нас!

Фарід, що затискав зуби, лише стиснув усмішку — смішну й зловісну.

— У вас залишилося до світанку, — прошепотів він, ховаючи в очах невимовну злість і розпач. — Вогонь знищить усе.

Челебі вдивлявся в його очі й бачив там лише безодню, безжальну й порожню, як сама ніч.

Ібрагім, який почув шум, сів на своєму ложі, намагаючись встояти. Його обличчя було бліде, але повне рішучості. Кожен рух давався йому важко, але він тримався.

— Ви повинні йти, — сказав він, поклавши руку на плече Челебі, поглядаючи на нього з глибоким розумінням. — Я залишуся.

— Ні! — вигукнув Челебі, його голос лунав як вирок. — Ми всі підемо разом.

Ібрагім, дивлячись на нього, поклав руку йому на плече, і його слова прозвучали м’яко, але твердо.

— Сину, ти повинен бути сильним. Без тебе вони не виживуть. Веди їх у долину. Мустафа чекатиме вас там...

Челебі мовчав, хоча серце його стискалося, наче у лещатах, але він розумів — Ібрагім має рацію. Тільки разом вони можуть вижити.

Ранок настиг їх несподівано, як удари смерті. Світанок зустрів їх вогнем. Гармати почали стріляти, і ядра, немов падучі зорі, влучали в стіни медресе, вибухаючи яскравими спалахами. Полум’я здіймалося вгору, облизуючи старі камені, залишаючи їх іржавими й пошматованими. Ібрагім, ніби лев у пастці, відбивався до останнього, його крики губилися в гулі вибухів. Бій тривав, а Челебі, сидячи на коні, віз на кінному возі свій загін яничарів до долини. Позаду все палало, ніби сама земля несамовито кричала від болю.

Вони дісталися до укриття, де їх зустрів Мустафа — старий друг Ібрагіма, але його погляд був повний сумнівів.

— Ібрагім…? — спитав він, але Челебі лише похитав головою, безсилі слова відлягали від нього.

У фортеці Ахмад стояв біля мурів, пильно дивлячись на поле, де щойно палало медресе. Поруч стояв Мехді, похмурий і задумливий.

— Ми знищили їх усіх, — сказав Ахмад, але в його голосі не було радості. Він дивився на поля битви, де залишилися лише згарища й попіл.

Тоді він обернувся до шаха Сефі I, що стояв позаду нього, спостерігаючи за результатами цього бою: