Розділ 3: Битва за Багдад

Світанок ледь торкнувся засніжених рівнин, коли здавалося, що сама природа завмерла в очікуванні того, що ось-ось відбудеться. Холод був нещадним, але яничари вже не відчували його так гостро, як раніше. Вони стояли готові до атаки, вдивляючись у далечінь, де виднілися великі мури Багдада. Султан Мурад IV сидів на своєму коні, немов кам’яна статуя, а його очі, здавалось, бачили щось, недоступне іншим.

— Османи! Час настав! — голос султана прорізав ранкову тишу. — В атаку!

З цими словами він високо підняв ятаган, і тисячі яничарів, мов єдиний організм, кинулися вперед. Вони бігли, неначе шалений потік, розтрощуючи засніжену землю під своїми ногами. Та не встигли вони дістатися першої лінії перського укріплення, як із протилежного боку річки залунали гарматні постріли. Земля затремтіла, і в повітрі пролунали глухі удари — ядра гармат почали влучати в ряди османів.

Челебі, тримаючи ятаган у руках, біг поруч із Кемалем. Їхні обличчя були сповнені страху, а погляди металися, наче шукаючи хоч якесь тимчасове укриття. Несподівано неподалік від них розірвалося ядро, здійнявши хмару снігу й бруду. Челебі впав, але, навіть і не роздумуючи, швидко піднявся, витираючи обличчя.

— Кемаль! Ти там цілий?

— Так! Тільки… не озирайся! — крикнув той, міцно стискаючи ятаган. — Вперед!

Вони продовжили бігти, коли перські солдати, немов хвиля, ринули назустріч. Крики — як османські, так і перські — зливалися в суцільний хор хаосу. Челебі зупинився перед високим персом, який замахнувся неймовірно гострим шамширом. Парируючи удар, Челебі відчув, як його руки втомлюються від холоду, а пальці майже не слухаються. Він зробив різкий випад уперед, і перс упав.

— Челебі, за мною! — гукнув Кемаль, який вже встиг прорубати собі шлях до невеликої споруди, де майорів прапор Сефевідів. Лев і сонце гордо здіймалися над полем битви, викликаючи сильну злість у яничарів.

Челебі рішуче кинувся до флагштока. Його серце билося, неначе барабан, коли він видирався на дах. Зірвавши перський прапор, він підняв османський, чий півмісяць відблискував у ранковому світлі.

— Ми тут! Ми не відступимо! — прокричав він, його голос потонув у нестерпному реві битви.

Коли прапор замайорів, він помітив гармату, залишену в кутку даху. Не роздумуючи, Челебі схопився за важіль і направив гармату на колону перських військ, що наближалися. Перший постріл був точним — ядро розірвало передню лінію ворогів. Але згодом він почав промахуватись: ядра летіли в річку, розбиваючи лід і створюючи небезпеку для тих, хто ще переходив Тигр.

Несподівано він почув кроки позаду. Повільні, впевнені. Серце завмерло.

— Невже це перси? — подумав Челебі, міцно стискаючи ятаган. Він сховався за стіну й визирнув. Один із ворожих перських солдатів підіймався сходами. Челебі зрозумів, що втекти вже нікуди.

— Аллаху Акбар… — прошепотів він, підбадьорюючи себе. І в ту ж мить вистрибнув зі сходинки, зійшовшись у блискавичному двобої з ворогом. Перс був сильний і швидкий, але Челебі, хоч і виснажений, бився відчайдушно. Після декількох ударів він зумів перемогти, але раптом почув гучний гуркіт — будівля була повністю оточена.

— Їм не вибратися! — несамовито кричали перси, їхні голоси лунали звідусіль.

Кемаль, помітивши це, відволік частину ворогів на себе. Він бився, мов дикий звір, прорубуючи собі шлях через натовп. Челебі використав цю можливість, вибіг із будівлі та приєднався до друга.

— Ти цілий? — запитав Кемаль, ледь відбиваючись.

— Ще так, але… їх забагато!

Вони билися спина до спини, тримаючи позицію, поки вороги сипалися на них, наче сніг із неба. У якийсь момент Челебі побачив, як перси вдалині готують гармату, спрямовану на їхню позицію. Він закричав:

— Кемаль, до будівлі! Швидше!

Вони ледве встигли забігти всередину, як ядро влучило в стіну, розбиваючи її на друзки. Всередині було темно й холодно. Їхні руки тремтіли від виснаження, а поранення ятрилися, але вони знали, що відступати нема куди.

— Челебі, ми не можемо… — пробурмотів Кемаль, важко дихаючи. — Ми втратили стільки…

— Ми можемо! — різко перебив Кемаль, хоча сам ледве тримався на ногах. — Ми боремося за нашу землю! Згадай Кіркук — там ми теж думали, що все втрачено, але виграли! І тут виграємо!

Челебі мовчки кивнув і знову схопився за гармату. Вони билися до самої ночі, не даючи ворогам шансів зламати їхній дух. Їхні закривавлені ятагани свідчили про відчайдушний опір. Перський шах Сефі I, нерухомо стоячи у фортеці, спостерігав за битвою з радісним виразом обличчя, впевнений у своїй перемозі. Але османи не здавалися.

Ніч закрила поле битви своїм чорним плащем, і Челебі, спершись на стіну, виснажено подивився на Кемаля.

— Ми… ми тримаємось. Але…

— Але скоро ми їх подолаємо, — сказав Кемаль, усміхнувшись через біль. — Ми османи. Ми — сила, яка не ламається...