Розділ 2: Ніч перед світанком

Чорна, немов смола, ніч повністю огорнула табір османського війська. Мороз скував землю так, що навіть найміцніші підкови на конях видавали гострий скрип, коли воїни готувалися до майбутнього дня. Вогнища тліли, даючи слабке тепло й лише зрідка освітлюючи виснажені обличчя яничарів. Повітря було насичене запахом диму, поту і металу, мов передвісник чогось неминучого.

Челебі сидів на краю імпровізованого намету, тримаючи в руках свій ятаган. Лезо було майже досконало відточене, але його рухи не припинялися. Він продовжував водити точильним каменем, ніби намагаючись відволіктися від думок, які розривали його зсередини.

— Ти, здається, зібрався не просто битися, а стати самим шайтаном у цій війні, — озвався Кемаль, сідаючи поруч із ним. У голосі його звучала звична іронія, але втома зраджувала кожне слово.

Челебі відвів погляд від леза, подивився на товариша і слабко всміхнувся.

— Якби це допомогло нам вижити, то, можливо, і став би. А поки… — він обвів поглядом табір, де вогні ледь трималися, немовби самі боялися мерзоти цієї ночі. — Я просто намагаюся не думати.

Кемаль нахилився вперед, підставляючи руки до вогню.

— Всі ми намагаємося. Але коли ти дивишся на тих перських псів, які там, за річкою, святкують нашу можливу смерть, стає ще гірше.

Челебі зітхнув. Удалечині, з боку ворожого табору, долинали звуки барабанів і веселих криків. Вогні персів горіли яскраво, неначе виклик османам. Здавалося, що навіть ніч була на їхньому боці.

— Вони нас лякають, — сказав Челебі, дивлячись на полум’я ворогів. — Вони хочуть, щоб ми зламалися ще до бою. Іноді мені здається, що їм це вдається.

Кемаль повернувся до нього, і в його очах промайнула серйозність, якої Челебі раніше не помічав.

— Вони не лякають нас. Ми самі себе лякаємо. Ти боїшся смерті? Чи, може, ти боїшся, що не встигнеш показати себе? Бо я боюся обох речей.

Челебі не відповів одразу. Він опустив голову, притиснувши пальці до холодного металу ятагана.

— Я боюся розчарувати себе. І свого батька. Він завжди казав, що честь — це найголовніше. А я… Я навіть не знаю, чи зможу стояти перед ворогом, коли прийде час.

Кемаль торкнувся його плеча.

— Якщо ти зможеш тут, серед цього холоду і мороку, тоді зможеш і там. Війна лякає всіх. Навіть самого султана Мурада. Просто він ніколи цього не покаже.

З табору донісся звук барабана — гучний і владний. Це був сигнал від султана. Челебі й Кемаль підвелися, мовби по команді. Усі воїни збиралися навколо великого вогнища, де стояв сам Мурад IV.

Султан виглядав, як завжди, велично. Його багряний плащ колихався від вітру, а очі дивилися на воїнів, немовби пронизуючи кожного до самої душі. Він високо підняв руку, і всі замовкли.

— Османи! — його голос був сильним, але сповненим теплоти. — Завтра — день, який вирішить усе. Ми боремося не лише за Багдад, але й за нашу гордість, нашу землю, наше майбутнє. Не дайте холодові, голоду чи страху зламати вас! Пам’ятайте: ми — воїни Османської імперії! І це… це наш час показати свою силу.

Воїни відповіли стоголосим криком, але Челебі відчув, як у його грудях розростається важкість. Чи міг він стати тим, ким хотів бути? Чи вистачить у нього сил?

Коли всі почали розходитись, Кемаль пошепки сказав:

— Якщо ти ще не вирішив для себе, за що борешся, час подумати. Бо завтра буде вже пізно...

Челебі мовчки повільно кивнув і повернувся до свого намету. Ніч була довгою, і холод ще більше стискав його тіло. У кожній тіні йому ввижався ворог, у кожному пориві вітру — передвісник смерті. Він ліг на своє місце, але сон ніяк не приходив. Думки про дім, про батька, про майбутнє блукали в голові, не даючи спокою.

На світанку табір ожив. Перші промені сонця пробивалися крізь густий туман, що стелився над землею. Челебі підвівся, відчуваючи важкість у кожному м’язі. Він знав, що сьогодні почнеться щось таке, що назавжди змінить його життя.

Він взяв свій ятаган і, дивлячись на блискуче лезо, прошепотів:

— Тільки б не підвести себе.

Кемаль підійшов до нього і мовчки кивнув. Разом вони приєдналися до інших яничар, які вже шикувалися в ряди. На іншому боці Тигру теж було видно рух — перські війська готувалися до оборони. Їхній прапор, лев і сонце, підіймався високо над табором, наче сильно насміхаючись над османами.

Султан Мурад IV став попереду свого війська, вказавши прямо на ворога.

— Вперед! Покажіть їм, хто ми такі!

Здавалося, навіть земля здригнулася від нестерпного крику османів, що ринули в атаку. Челебі зробив глибокий вдих і кинувся уперед, стискаючи руків’я свого ятагана. Сонце, яке щойно піднялося над горизонтом, кидало світло на поле битви, де османи ось-ось готувалися залишити свій великий слід в історії...