Розділ 1: Холодна дорога до Багдада

Зима, люта і безжальна, накрила османські землі холодним білим покривалом... Сніг лежав важким покровом, приховуючи від очей нерівності дороги, а мороз пробирав до кісток навіть крізь товсту шерсть і теплі плащі. Вітер рвався крізь ряди воїнів, немовби намагаючись зламати їхню волю ще до самого початку битви. Армія рухалася дуже повільно, але вперто, наче сама земля протистояла їм. У середині цього безкрайнього потоку вершників і піхоти виділялася постать молодого солдата на коні. Це був Челебі.

— Тільки б дійти... — тихо пробурмотів він, нахилившись до вуха свого коня. Тварина хропіла від холоду, її ноги важко ступали по замерзлому снігу. Челебі легенько поплескав її по шиї. — Ще трохи, друже. Ще трохи й ми доїдемо...

Позаду нього їхав Кемаль, такий же молодий, як і він. Хоча вони познайомилися лише кілька днів тому, між ними вже виникла дружба, породжена спільними труднощами.

— Холодно так, що аж думати важко, — пробурчав Кемаль, натягуючи на голову феску ще нижче. — Як ти думаєш, ми доберемося?

Челебі важко зітхнув. У його серці вирувала тривога. Він був новачком серед ветеранів, і хоча прагнув показати себе, сумніви постійно роз’їдали його зсередини.

— Мурад IV каже, що ми повинні, — відповів Челебі, намагаючись приховати своє хвилювання. — Якщо він вірить у нас, значить, і ми маємо вірити!

Попереду, на чолі війська, їхав султан Мурад IV, сидячи на возі. Його фігура, оточена щільною сіткою облогових барабанів і щитів, здавалася майже міфічною. Збруя кінська виблискувала навіть у тьмяному світлі зимового дня. Мурад IV мав вигляд людини, яка не знала сумнівів. Його голос лунав над рядами яничарів, не даючи місця для сумнівів:

— Османи! Ми вже дев’ять років боремося з ворогами, що намагаються забрати нашу землю і наше майбутнє! Багдад — це ключ до нашої перемоги, це наше серце, і ми повинні повернути його! Нехай холод ламає камінь, але не нас! Терпіть! Залишилося зовсім небагато!

Воїни відгукнулися стоголосим вигуком: — За султана! За імперію!

Челебі намагався вдихнути цю впевненість. Але холод, втому і невизначеність було неймовірно важко ігнорувати. Його кирея вже давно не зігрівала, а ноги в чоботах майже не відчувалися. Він озирнувся на Кемаля, який теж виглядав виснаженим.

— Думаєш, ми зможемо витримати? — запитав Челебі тихо, щоб ніхто більше не почув його бентежне питання.

Кемаль знизав плечима, намагаючись усміхнутися. — Якщо навіть не зможемо, все одно доведеться.

Коли сутінки почали поглинати горизонт, удалечині з’явився обрій, що порушував рівну лінію засніжених полів. Це була будівля з високими стінами, над якою майорів прапор Сефевідів — лев і сонце, неначе насміхаючись із наближення яничарів. У цьому прапорі Челебі бачив щось тривожне, ніби саме сонце звертало на них свій пильний погляд.

Султан, побачивши цю картину, підняв руку, і військо зупинилося.

— Ми на підході, — проголосив Мурад IV. — Підготуватися до облоги. Завтра ми почнемо. Хай кожен згадає: ця битва змінить не тільки долю імперії, але й вашу власну. Тому не дайте холодові чи страху стати між нами й нашою перемогою!

Усі були виснажені, але знали, що султан має рацію. Челебі, ковтаючи холодне повітря, дивився на завмерлу річку, що перетинала їхній шлях. Це був Тигр, і його темна, нерухома поверхня нагадувала про те, наскільки далеко вони зайшли.

— Мосту немає, — сказав Мурад IV. — Ми втратимо час, якщо підемо до мосту. Коней залишити тут. Всі — по льоду, пішки.

Наказ був різким, і він одразу ж був виконаний. Челебі спішився, відчуваючи, як ноги болісно гудуть від холоду, і приготувався до переходу. Його кінь тихо заіржав, немов благаючи не залишати його тут. Але вибору не було. Кемаль підійшов ближче:

— Думаєш, цей лід витримає нас усіх?

Челебі подивився на темну поверхню. Відповідь була очевидною, але він не хотів озвучувати свої сумніви.

— Доведеться.

Перехід по льоду був справжнім випробуванням. Лід тріщав під вагою людей, але, здавалося, зглядався на них, дозволяючи просуватися вперед. Нарешті, коли вони досягли іншого берега, перед ними постала околиця Багдада. Султан підняв руку:

— На місце! Готуватися до битви! Завтра настане важливий день, який запам’ятає вся історія.

Челебі відчув, як його серце прискорилося. Це був лише початок, але він вже бачив, наскільки важким буде цей шлях. Відвернувшись, він почав готувати спорядження разом із Кемалем. Втома змішувалася з очікуванням, а ніч здавалася нескінченною.

— Завтра, — прошепотів Челебі, дивлячись у темряву, що ховала Багдад. — Все почнеться саме завтра...

Перські ворожі війська неподалік від них теж почали готуватися, злорадно дивлячись на загін яничарів. Поруч із військами стояв Сефі I — шах Персії, кажучи холодним голосом:

— Ці боягузливі османи нізащо не прорвуть нашу оборону! Війська — негайно готуємось до атаки!

І з цими словами Сефевіди почали готуватися, представляючи, як переможуть османів...