Глава 2

***

Я завжди мала багато уроків та завдань. Мене готували до корони. Я ж не горіла ентузіазмом щодо усього цього. Дуже часто мені доводилося відсиджуватися в старій лабораторії.

От і зараз я сиджу за старим, уже струхлявілим з часом, столом. Ще й стілець до пари йому. Він же ледве тримається на хитких ніжках. Як це я й досі не впала?! Багато стосів списаного пергаменту складено навколо каганця зі свічкою та футляром для ручок і пер.

Отож, повернімося до закинутого приміщення, Тьмою забутою, лабораторії. Колись це був найбільший магічний центр, що спеціалізувався на експериментальних дослідженнях зілля та заклинань. Тут працювали найвидатніші вчені, маги, відьми, правителі П’ятьох Кланів, часів Старовини.

У центрі кімнати намальована пентаграма. Її формула дуже складна і вважається втраченою. Це одна з найперших пентаграм бар’єру у списках найдієвіших, найсильніших та забутих. Навколо неї розташовано кілька візочків з колбами, шафи з книгами та письмовий стіл, за яким я зараз й сиджу.

Якщо пам’ять мене не зраджує, вхід до лабораторії уже кілька тисячоліть вважається забутим. Коли я ненароком вивалися на сходи за стіною, перше, що кинулося в очі, то це велика кількість павутини по кутках, пошарпані гобелени на стінах та пощерблені сходи. Прохід вів до величезного залу з камерами. Рівчачок біг попід стінами. Це дуже вологе місце. Плющ обвивав високі колони у підземеллі.  За однією картиною були дверці, які й вели до закинутої лабораторії.

Через деякий час я прибрала усі кімнати та камери та перетворила це місце на своє потаємне логово. Кожного разу я знаходжу щось нове та цікаве для себе від старих заклинань, записів до закинутих приміщень та речей, які потребують відновлення, заміни чи просто прибирання. До речі, саме тут надійно сховано мій щоденник, у якому записую усі події. Хоча сама лабораторія як приміщення і є сама по собі гарним сховком, я кожного разу кладу записи обережно у отвір у підлозі та вкриваю мотлохом, а потім ще й пересуваю кушетку або ж крісло-трон. Знаю, це звучить дивакувато та здається маячнею, але якось мені все одно трішки не по собі: не шукаючи вхід сюди, усе ж таки натрапила на нього, а самі дверцята видно добре. Знаєте, якось дивно, що ніхто й досі ні разу не зайшов у лабораторію, навіть зовсім ненароком як я, після кількох десятків, а потім сотень років після занепаду. Хм… Хоча це ж все-таки секретна лабораторія, тому можливо існують якісь охоронні заклинання, які реагують лише на королівську кров, чи щось тому подібне. Я вже остаточно заплуталась.

***

Отож, як вже сказала, кожного разу я знаходжу щось нове та цікаве у підземній системі навколо лабораторії. Цього разу це було дещо надзвичайне!

Як зазвичай, пішла на так звану прогулянку по підземеллю. Я обійшла усі відомі та досліджені мною ходи та камери. Потім вирішила піти у обсерваторію. Це була величезна кімната. Вона мала стелю у формі купола. У центрі стояв величезний телескоп, поряд було крісло та журнальний столик. Самі ж стіни були дещо дивні: одразу коли заходиш, бачиш звичайну голу поверхню, але коли підходиш близько до центру приміщення, можеш помітити масивні статуї божеств різних Кланів у різні епохи у вигляді колон. Також завдяки такому ефекту можна побачити стелажі з книгами за балюстрадами. Одразу я вважала, що це ілюзія, але пізніше переконалася в протилежному, адже просто відійшовши від телескопа, цілком можливо доторкнутися до статуй або взяти записи з шафи. Так само з’являлися і гобелени із зображеннями сузір’їв.

Отож цього разу я вирішила дещо змінити положення стелажів, упорядкувавши за алфавітом книги на них, та розставити по колу, симетрично від центру у формі шестикутної зірки, яка є символом астрономів усіх часів. Ви запитаєте як така тендітна дівчина як Амелія змогла б перемістити кілька тонну шафу з поличками? Дуже просто, адже насамперед я – маг, відьма, демон врешті-решт!

Перемістивши п’ять стелажів, я підійшла до шостого, останнього. Ступивши кілька кроків до вже правильно поставленої шафки, відчула, що піді мною прогнулася плита. Одразу після цього почувся скрип, ніби запустився якийсь механізм. Там, де кілька хвилин тому стояв телескоп, плита разом з ним почала перевертатись показавши округле дзеркало у людський зріст. Воно було помітно старіше, аніж увесь замок та найстаровинніші речі у ньому. Дзеркало притягувало, манило до себе, але металеве обрамлення, на якому було виведено руни, відлякувало. Та все ж моя цікавість взяла верх, я підійшла та поглянула у нього.

Те що там побачила – дуже вразило. Це було відображення моїх найпотаємніших думок, до яких навіть найсильнішим менталістам, таким як моя мама, немає доступу. Аж раптом картинки зникли. У глибині дзеркала заклубочилась темрява. Здавалося вона має щупальця. Це ніби чорний дим або туман, який осідає в серці та навіює страх, змушує відчувати холод і пустоту в середині себе. Не волею я зробила крок назад, бо із дзеркала на мене дивилися пусті очиці, які світилися неприродним сяйвом.

- Хто ти? Чи що? – запитала моя, добряче налякана, Тьмінь. У відповідь мені послідувала замогильна тиша. – Відгукнись!

- Я – той, що знає все, – тихо відповіла істота, яка віками жила в дзеркалі. – Мене бояться, але поважають. Я – це ти! – голос Темряви лунав все голосніше.