Епілог. Світло над Срібним шляхом

  Весняне сонце осявало долину, де розкинувся Срібний палац. Сьогодні тут лунали дзвони щастя — Ріарден і Аймін поєднували свої долі.

Король, що пройшов через темряву й болісні вибори, і дівчина-вітерець, що зруйнувала його стіни одним лише сміхом. Вони стояли поруч, тримаючись за руки, а навколо квіти, що розцвіли на честь любові, створювали аромат нової епохи.

Рейвен тримав Альмію за талію. Їхній маленький син, Луміар, спав на її руках, загорнутий у срібну пелюшку, вишиту символом світла. Вони були вдвох — а тепер втрьох. І їхній дім уже не був втечею від темряви, а осердям світла.

Поруч стояла подруга Альмії — та, що колись підтримувала її у найважчі хвилини. Вона прибула зі своїм чоловіком і двома бешкетними дітлахами, які щиро раділи всьому, що бачили — кулькам, квітам, музиці. Сміх лунав звідусіль, як знак: цей світ зцілений.

Ріарден і Аймін стояли перед старим жрецем, який благословив їхні серця словами, що лунали над площею:

— Світло не приходить раптово. Воно проростає через темряву. І лише той, хто пройшов тіні — здатен утримати зорі.

Після весілля, під захід сонця, їх усі проводжали до замку. Тепер це була не темна вежа — а оновлена, світла фортеця, прикрашена квітами й розписами, де стіни дихали теплом, а вікна — пускали всередину сонце. На схилі пагорба Ріарден обіймав свою дружину. Аймін тримала в руках маленьку квітку, яку він подарував їй у перший день знайомства. Вітер гладив її волосся.

— Це наш дім, — шепотіла вона.

— І тут народиться цілий світ, — відповідав Ріарден. — Багато діток, багато сміху…

— І жодного страху, — додала вона.

Знизу з пагорба всі їм махали — Рейвен, Альмія з Луміаром, друзі, родина, світло, що виросло з темряви.

Так завершилась історія про тих, хто навчився любити, пробачати, творити нові світи. Про споріднені душі, що знайшли одне одного на перетині світів.