Глава Х. Голос у світлі.

  Світанок був інакшим. Він не просто розвіював ніч — він ніс із собою нове дихання світу, оновлене серце, яке починало битись в унісон із ритмом гармонії. Альмія стояла босоніж на терасі, загорнута в легку напівпрозору накидку з шовку, що струменів довкола неї, мов світло. Її долоня лежала на животі — маленький рух усередині відповів їй мовчазним дотиком.

— Ти чуєш, як прокидається світ, мій сину?.. — прошепотіла вона, усміхаючись.

Здалеку линули дзвони миру, які сповіщали про нову епоху. Легенди, які ще вчора здавались примарами, ставали історією. І в цьому світі, що ще вчора розривали війни й тінь, тепер вперше прозвучав справжній голос — голос надії. Позаду почувся рідний, теплий голос:

— Він чує тебе, кохана. І я теж.

Рейвен підійшов, обіймаючи її ззаду, поклавши руки поверх її — захищаючи, приймаючи, дихаючи разом.

— У цьому ранковому світлі, ти — моє все, — сказав він тихо.

Альмія притулилась до нього, шепочучи:

— Ми створили диво. Ми ожили. Ми світло одне одного.

А в глибинах срібного саду, невидимий спостерігач схилив голову. Ріарден йшов алеєю, тримаючи в руках один-єдиний білий пелюстковий лотос. Він ще не знав, кому подарує його… але тепер він вірив — її голос у світлі теж знайде його. Стоячи обійнявшись на терасі Альмія і Рейвен стали свідками зародження нового кохання. Приїхавши до Срібного палацу на запрошення  Альмії і Рейвена, щоб стати хрещеним батьком їх сина, Ріарден навіть не уявляв собі наскільки сильно зміниться його доля.

Він ніс квітку не підозрюючи, що його доля йде йому на зустріч.  По алеї бігла молода єльфійка, яка поспішала на прогулянку зі своїми фрейлинами, вона навіть не помітила, як налетіла на щось велике і кремезне. Піднявши очі вона побачила його,  здивовано відійшовши трохи, зухвало глянула йому прямо в очі і спитала:

— Ти хто такий чоловік гора?! – дзвінко розсміялась. 

Її сміх звучав як весняні дзвіночки.  Вона була схожа на фею, небесно- сині очі і білосніжне волосся грало в проміннях весняного сонця. З балкону прозвучав голос Рейвена:

— Аймін, що за нахабство, як ти зустрічаєш гостей?!  Зовсім забула манери сестро?!

Аймін хмикнула, вклонилась і сміючись додала:

— Ласкаво просимо, вас до Срібного палацу, чоловік гора! 

І сміючись помчала далі, як легкий вітерець. Серце Ріардена  на мить завмерло. Він дивився їй в слід тримаючи в руках квітку, так схожу на неї. Ріарден залишився стояти на місці, дивлячись услід дівчині, яка щойно вдерлась у його реальність так само, як світанок розриває морок — зненацька, м’яко, невблаганно.

Він опустив погляд на лотос, який ще досі тримав у руці. Вітер розгортав пелюстки, й здавалося, ніби сама квітка розквітала в такт тому, що щойно народилося в його серці.

— Аймін… — вимовив її ім’я вголос, наче пробуючи його на смак.

Звуки палацу відходили на задній план. Зникла важкість минулого, зникла навіть тінь його давніх гріхів. Залишилося тільки відлуння її сміху — дзвінкого, як струмок у весняному лісі.

— Неначе мені знову п’ятнадцять, — прошепотів він сам до себе, торкаючись грудей там, де вперше за багато років билося не тільки серце, а й надія.

З балкону Альмія усміхнулась, притулившись до Рейвена.

— Він почув поклик, — сказала вона.

— А вітер, як завжди, приніс те, що треба, — додав Рейвен.

Поки Аймін весело сміялась зі своїми подругами серед саду, Ріарден стояв мовчки серед квітів, вперше відчуваючи не втому, не відповідальність, не самотність… а пульсуюче передчуття чогось нового.

— Весна... — промовив він, — ...я відчуваю тебе.

Вперше серце суворого короля співало. Він навіть забув, що він король.  Всередині прокинувся юний хлопчисько, який хоче бігти за тією непосидючою дівчиною в якій кипить кров. Альмія посміхаючись, прошепотіла Рейвену на вухо:

— Дивись любий, як цікаво складається, твоя молодша сестра і Ріарден. Чудова вийде пара, як думаєш коханий?

Рейвен м’яко усміхнувся, не відводячи погляду від постаті Ріардена, що стояв посеред саду, мов вкорінений у землю страж, який вперше відчув теплий дотик весняного неба.

— Думаю, кохана, що з нього вийде чудовий брат, — прошепотів він у відповідь, — якщо тільки Аймін не розіб’є йому серце до цього. Вона мов блискавка, а він — гора. Але ж навіть гори піддаються часу… і весні.

Альмія тихо засміялася.

— Вона ж як вогонь, що ніколи не горить двічі однаково. Йому це потрібно. Вона покаже йому, як це — жити.

— І, може, — додав Рейвен, — навчить його сміятися по-справжньому. Не гірко, не через силу… а як вона сама: дзвінко, як дзвіночок у весняному повітрі.

Знизу почувся голос Аймін, яка гукала слуг, щоб зняли із дерева повітряного змія, якого зачепила гілка. Ріарден за хвилину був там, під деревом, всупереч усьому, він вперше щиро сміявся. Справжнім, живим сміхом. Рейвен з Альмією завмерли на терасі, дивлячись на цю мить, мов на диво.

— Весна почалася, — тихо мовила Альмія.