Розділ √ІІ. Шлях до щастя.

Ранкове повітря було прозоре, напоєне ароматом вологого листя і легким вітром з гір. Альмія сиділа біля вікна в кімнаті на пристані ельфів, загорнута в теплий плед. Її очі ще були повні тіні пережитого, але в них з’явився вогник — від надії. Вона врятована. Але що важливіше — вона більше не була сама.

Рейвен мовчки стояв поруч. Його присутність була як щит — мовчазна, сильна, незламна. Він не питав, не тиснув, лише чекав. Його рука лежала на спинці її крісла — так, щоби вона завжди знала: він поруч.

— Де ми зараз? — тихо запитала Альмія.

— У притулку ельфів, майже на межі ельфійського королівства, — відповів Рейвен. — Ми рушимо далі, щойно ти відчуєш силу стояти на ногах.

— Я вже набагато краще, — прошепотіла вона, — бо ти тут.

Він нахилився і ніжно торкнувся її чола губами. Це був не просто поцілунок — це була клятва.

— Я обіцяв, що ніколи не відпущу. І я дотримаюсь.

З вікна було видно, як ельфійські вершники вже готують шлях. Дорога до Срібних гір чекала на них — таємнича, небезпечна, але єдина, що вела до дому. Тепер — вже їхнього спільного.

Альмія дивилась в його неймовірної краси блакитні очі і ще не повністю усвідомлювала, що перед нею не просто чоловік, він король Срібних гір.  Але наскільки ж він людяний, його турбота, тепло, доброта, те як  він вміє кохати, здавалось безкраїм.

Вона не тільки кохала його без меж, без умов, а ще відчувала повагу, яка наповнювала її душу. Як в ньому все гармонійно поєднано.

Він кардинально відрізнявся від Ріардена. Неначе світла сторона тіні, вона притулилась до нього міцно і прошепотіла йому:

— Я кохаю тебе, мій Рейвен, хочу щоб ти знав. Ти моя опора, мій сенс я хочу подарувати тобі щастя мій єдиний.

В очах Рейвена засяяло світло, ці слова пройшли крізь усе його євство, він нахилився і ніжно поцілував її. Альмія відчула спалах пристрасті, яка захопила її розум. Вона вперше не бажала зупинятись, мріючи належати лише йому. Її свідомість відмовлялась слухати. Вона обійняла його так міцно, що відчула його напругу. Рейвен цілував її так, як вітер цілує небо. Вона була його повністю він це відчув. Трохи зупинившись, хрипло прошепотів їй на вухо.

— Кохана, якщо ми не зупинимось зараз, я не зможу стриматись. Ти впевнена що час?

Альмія подивилась йому в очі, вона знала, що готова належати тільки йому вічність, усією собою.  Вона торкнулась його губ і тихо прошепотіла:

— Я впевнена мій єдиний.

Рейвен наказав охороні не турбувати їх. Швидко зачинивши двері на засов. Він підійшов  близько, тремтячими руками знявши з неї шубу, декілька хвилин тримав її в обіймах. Наважуючись вперше торкнутись так, як вона ще не знала. Рейвен дивився на неї і його тіло, напружене від пристрасті, здавалося готовим вибухнути. Десь глибоко всередині жила інша буря — тиха, майже священна.

— Вона довірилась мені…

Ця думка лунала в ньому сильніше за серцебиття. Його руки тремтіли не від бажання, а від відповідальності. Він знав — для неї це перше. Не просто тілесне — вона вперше віддала серце. А він… він чекав цього з дня, коли вперше побачив її світло, що вирвалося крізь морок того світу, з якого вона втекла.

«Я не маю права на поспіх. Я не маю права зруйнувати те, що є святим».

Кожен її подих, кожен жест був для нього наче відлуння музики Всесвіту. Вона була не просто бажаною — вона була єдиною. І він не міг просто взяти її. Він мусив прийняти її — як дар, як благословення. Коли вона прошепотіла «я впевнена», його світ захитався. Сльози зібрались десь глибоко в грудях, він відчував наскільки глибоко  кохав її.

«Ніхто до мене не торкався її так. І більше ніхто не торкнеться. Я — перший. І я маю стати гідним цього першого дотику».

Він схилився до неї, і в кожному русі, в кожному поцілунку, в кожній хвилині цієї близькості було більше ніж бажання — було захоплення, трепет і вдячність. Ця ніч — це початок нового світанку. Рейвен відчував її як його Всесвіт, кожний рух, кожен дотик, звук був солодким і бажаним. Її ритм, дихання зводили його з розуму він втрачав відчуття реальності. Це було не просто злиття тіл, не просто пристрасть, вони кохались не тілами, а сутностями. Її голова крутилась від пристрасного бажання бути його, вона відчувала себе на сьомому небі від щастя, шепочучи його ім'я. Коли бажання переповнювало їх вони злились у потоці єдиного спалаху задоволення. Рейвен прошепотів у темряву:

— Я не просто кохаю тебе. Я обіцяю берегти це вічно.

І в цю мить, злившись із нею тілом і душею, він вперше відчув, що більше не сам. Тепер є — ми. І це "ми" було сильнішим за всі королівства світу. 

Карета повільно здіймалась гірською дорогою, обрамленою сріблом снігу. За вікнами — м’яке світло ранкового сонця, яке поступово розквітало над вершинами, мов світло нової долі. Альмія сиділа поруч із Рейвеном, загорнута в теплу накидку з емблемою срібного фенікса — символа його дому. Її рука була в його руці, і навіть мовчання між ними звучало як щось важливе. Вона ще не до кінця усвідомлювала, що сталося, але відчувала — вона в безпеці, в тому місці, де її душа більше не змерзне.

Рейвен подивився на неї збоку. Її профіль, освітлений золотавими променями, здавався йому як видіння. Він міг би не говорити жодного слова — просто тримати цю мить у вічності. Але він знав, що має сказати.