Розділ √|. Між тінню і світлом.

Альмія почула кроки за дверима, вона знала — це він. Ріарден сам прийшов за нею. Двері відчинились в дверях з'явилась чоловіча постать це був він.

— Ви готові леді до вечері у двох?

Його голос прозвучав твердо й гучно. Альмія затремтіла всередині, але виду не подала.

— Так Ваша Величність.

— Для вас просто Ріарден!

Він нахабно роздягав її, в його очах грала хіть. Ріарден подумки уявляв, як візьме її після весілля в шлюбну ніч. Як вона не втече з його обійм. Її прекрасне тіло пробуджувало в ньому звіринну жагу. Якщо б не правила, він би оволодів нею вже зараз. Альмія розуміла хід його думок, тому обережно підійшла, не торкаючись пройшла вперед. Вони йшли по коридору до зали де їх чекала вечеря. Вона мовчки витримувала дистанцію. Ріарден уважно спостерігав за нею, вивчаючи кожний жест.

— Ви мене боїтеся леді?

— Вам здається Ваша Величність, я поки ще не звикла до атмосфери замку.

— Нічого страшного, з часом звикните.

Почувши це, всередині Альмії все стислося. Коли вони наблизились, в залі грала романтична музика. Світло було приглушене. Він жестом запросив дівчину до столу сівши навпроти неї. Альмія намагалася поводитись спокійно. Вони розмовляли він мило посміхався їй, спостерігаючи за її реакцією. Ріарден дивився на Альмію, ловлячи кожен її погляд. Він не був дурнем — бачив її обережність, дистанцію. Але саме це і розпалювало його інтерес. Не кожна дівчина викликала у ньому бажання завоювати — вона була інакша. Горда. Мовчазна. Сильна.

— Ви мовчите, леді. Це ознака тривоги чи зневаги?

 Його голос був спокійним, але в ньому ховалась тінь попередження. Альмія підняла на нього очі — смарагдові, як весняне листя, але холодні, як сніг на вершинах Міренделу.

— Це ознака обережності, Ваша Величність. 

Її голос звучав рівно, майже м’яко. Ріарден усміхнувся.

— Мені до вподоби жінки з характером. Але майте на увазі, Альміє… — він уперше звернувся до неї без титулів, повільно і з відтінком володарської хіті. — …я завжди отримую те, чого бажаю.

Її серце стиснулося, але вона не подала вигляду. Навпаки — нахилилася до келиха, зробила ковток вина і поглянула йому просто в очі.

— Іноді,  королю, найцінніше приходить не силою, а довірою.

Він мовчав. На мить — вперше за вечір зупинився. Потім відкинувся на спинку крісла й усміхнувся широко, самовпевнено.

— У вас гострий розум. Це робить гру ще цікавішою.

Музика тихо лилась у фоні, а за вікном здіймався нічний вітер. Альмія знала — це лише початок. Вона грала небезпечну партію. Але її серце билося не заради влади — воно билося в ритмі далекого шепоту. Там де її чекав білий лис, її душа, її Рейвен. І вона мала встигнути. До того, як Ріарден закриє пастку остаточно. Дівчина спокійно чекала моменту коли зможе піти. Як тільки музика стихла, вона піднялась подякувала і збиралась вийти із зали. Його голос зазвучав владно, гучно.

 — Ні! Я не дозволяв піти!

Він жестом наказав грати. Підійшов до неї притиснувши її міцно повів у танець. Вона ніби заледеніла, усі слова застрягли в горлі. Він нахабно тримав її так міцно, що вона відчувала його напругу пристрасті. Вона добре розуміла одне необдумане слово і він, цей звір візьме її без дозволу. Шукаючи вихід в думках, нічого не залишалося, як вдати втрату свідомості. Від напруги це було легко. Ріарден не чекав такого ходу.  Він розгублено взяв її на руки і поніс до кімнати. Поклавши її на ліжко, покликав покоївку і наказав дати їй заспокійливе. 

Повернувшись до себе король Темної Вежі вийшов на свій балкон, зняти напругу від того що сталось. Дихаючи холодним повітрям він вперше відчув, що ця дівчина стає для нього чимось більшим ніж просто лялькою. І це розуміння його здивувало. 

Альмія дочекавшись доки покоївка піде швидко виплюнула снодійне в горщик з квіткою. Миттю схопивши полушубок накинула на себе і виглянула в коридор. Пусто, час настав, вона швидко вибігла на задній двір. Відчинивши прохід прослизнула в середину, щільно замкнувши його за собою. Пройшовши довгим коридором дівчина вийшла до саду, по таємній стежці дійшла до поля і щосили побігла. Альмія падала, підіймалася і знову йшла далі. Сніг хрустів під ногами, мороз хапав за щоки, але Альмія не зупинялась. Її серце билося в ритмі втечі, в ритмі надії. Кожен крок — наближав її до свободи, до нього.

Десь далеко, у Міренделі, Рейвен стояв серед лісу, біля темної річки, що вела до кордонів королівства Ріардена. Він був одягнений у чорний плащ, а його очі — палаючі, мов світанок після бурі. Раптом всередині щось здригнулось, серце прискорило ритм.

— Вона вже рушила, — прошепотів один зі шпигунів, з'явившись з тіні.

— Точно? — голос Рейвена був як лезо.

— Так, мій королю. Вона скористалася проходом, про який ви казали. Її бачили на стежці, вона сама. Але на слід уже вийшла варта.

Рейвен зціпив зуби. Він більше не міг чекати.

— Сідлайте коня! Ми вирушаємо негайно!

Альмія вже не відчувала холоду. Її тіло тремтіло від втоми, але вона не зупинялась. Несподівано вона почула тупіт копит. Спершу подумала — погоня, але вгледівши постать, що мчала на коні просто до неї, вона завмерла. Срібна грива коня блищала в місячному світлі, а його вершник — темний силует з блискучими очима — зістрибнув просто перед нею.